Читати книгу - "Зібрання творів"

радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром.

VI. 1963

* * *

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти спите вірнопідданого лице.

І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ

І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!

Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.

А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,

заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.

І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,

раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!

IV. 1964

* * *

Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра —

даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!

Догоряють українські ватри,

догоряє український весь

край. Моя дорога догоряє,

спрагою жолобиться душа.

Як Господь нас оком поминає,

тоді, болю, грай без кунтуша!

III. 1969

ОСТАННІЙ ЛИСТ ДОВЖЕНКА

Прозаїки, поети, патріоти!

Давно опазурились солов'ї,

одзьобились на нашій Україні.

А як не чути їх? Немає сил.

Столичний гамір заважкий мені.

І хочу вже на затишок, і, може,

на спокій хочеться на придеснянський,

і хочеться на мій селянський край.

Пустіть мене до себе. Поможіть

мені востаннє розтроюдить рану,

побачити Дніпро, води востаннє

у пригірщ із криниці зачерпнуть.

Нехай гризуть дніпрові гострі кручі

моє зболіле серце. Хай гудуть

чернігівські просмолені ліси.

Пустіть мене в просмолене дитинство.

Бо кожну ніч порипують бори

і ладаном мені живиця пахне,

і дерева, як тіні предковічні,

мене до себе кличуть і зовуть.

Пустіть мене у молодість мою.

Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,

хоч крихіткою ока ухопить

прогірклу землю. Звіхолили сни

мій день і ніч мою й життя прожите.

Пустіть мене до мене. Поможіть

ввібрать в голодні очі край полинний

і заховать на смерть. Пустіть мене —

прозаїки, поети, патріоти.

VI. 1964

* * *

Порожні мчать автомобілі —

ні водія, ані керма,

ані душі в порожнім тілі —

ні тобі власної! — нема.

Дороги в'юняться лякливо,

сховавши голови в хвости,

їх затискає перспектива

і б'є пропасниця мети.

Куди біжиш, рабине руху?

Куди стремиш, стофарий сказ?

Куди простер захланну руку

безбожникові богомаз?

Немов з пожеж, з аеродромів

залізні янголи летять,

а він кошлатить сиві брови

і гне в Христа і в богомать.

VI. 1968

* * *

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він, як зоря, проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

Їй-бо не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив.

Прости мені, недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев'яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право — надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав.

Чи людська добрість — тільки добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?

Коли тебе, коханий, покарають —

куди втечу від сорому й ганьби?

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць.

6.12.1965

* * *

Жебонить жабуринням пойнята вода,

і охльостує вересень серце схміліле.

Розкошує на пагорбі зморене тіло,

а нагрівся — і досить. І в воду — гайда.

Замість весел — багор, закоцюрблений гак,

пліт — тобі за човна, хліба шмат — за сніданок,

а як вершу поставиш і вловиш линя,

а як любку спізнаєш і згаєш поранок,

то, нівроку, жируєш тоді, як прем'єр,

хай і душу намучив собі потаймиру,

хай і руки обшмугляв, до крові розтер

об багор, і об пліт, і об любку об щиру.

Жабуриння — і край. Жабуриння — і квит.

Жабуриння — і де його в бісовій мамі

хоч на мить відкотити калні рукави

і забуть кочегарку, і багра, і гамір.

Гордовито горить фіолетовий жар.

А по синьому — смерк. По вогню — фіолети.

Не забувся тобі з кондаками тропар?

А збагнув тепер — хто ти і що ти і де ти?

Жебонить жабуринням пойнята вода,

і охльостує вересень серце схміліле.

Хай-но топку закидаєш — буде призвілля,

хай-но шибер закриєш — і буде біда.

IX. 1965

* * *

Скільки в небі шамотіння снігопаду!

Снігопаду шамотіння скільки в небі!

В високості необлі—

таній кружляє проміж ві—

ттями єдине шамоті—

ння безбережне.

Скільки в небі голубого снігопаду!

Олив'яного!

Оглухлого!

Тепер

тільки сніг і сніг

і небо

геть до чортиків