Читати книгу - "Зібрання творів"

прочорнене.

Ні витерпу немає,

ні розради.

Снігопаду!

Шамотіння!

Безтелесих

слів!

Нічного шепотіння

зір!

Задивився в вись — і падаєш.

І не допався — падаєш.

Ледь-ледь зіп'явся — падаєш.

В небі зеленню і всте—

лено, і зимно!

II. 1965

РОЗМОВА

Він дивився на мене. Умовляв.

Переконував вибалушеними очима.

Такі мама часом галушки варить,

Коли дуже вже їстоньки.

Він соромив мене. Присоромлював.

Погрожував. А коли досолити часом

Галушки, то вони

Ніби й солодші.

Він починав лаятись. По-єфрейторськи.

Він пробував ставити під козирок.

Вище козирка вистрибнути.

А я ложкою виловлював останню

Галушку з миски.

Він зайшовся кашлем. Почав синіти.

Шия стала, як спина вишмагана.

Мама б останнього індика зарізала:

Їж тільки, сухоребрий.

IV. 1965

ДУМА СКОВОРОДИ

Блакитний світ — як блекота.

Блакитний світ — звечірнів.

З тобою ж — тільки той і та,

і тільки те, що вірне.

Чи йми їм віри чи не йми —

вони живуть, як п'ють.

Живуть сами і ждуть сами,

сами себе кують.

А все те — хто ти, що ти сам,

а все те — ким би стати? —

Однаково: філософом

чи й до отари пастирем.

Однаковісінько. Пусте.

Живеш — і жий. І доста.

Коли ти сам собі ростеш,

і сам себе не просиш.

Бо є і зорі угорі,

і небо є вечірнє.

І є поріг, низький, як гріх,

тобі єдино вірний.

1964

* * *

Балухаті мистецтвознавці!

Вам незручно в цивільному одязі,

вам дуже незручно,

коли шиї не душить кітель,

коли ноги не чують провалля

діагоналевих галіфе.

Балухаті мистецтвознавці!

Вам даремно іспитувати мене:

я знаю всі ходячі цитати

з патентованих класиків,

я недвозначно вирішую

головне філософське питання:

спочатку була матерія,

а потім…

Що потім? — ви ж не питатимете!

А потім була свідомість

балухатих мистецтвознавців,

а потім були кітелі,

діагоналеві галіфе,

одне слово — матерія вічна

тільки з діагоналлю.

Більше ніж Марксові

я вірю в ваші чоботи хромові.

То який же я в біса

неблагонадійний?

X. 1965

МОЛОДИЙ ГЕТЕ

Мишастий морок виповзав з кімнати

двадцятилітнім хлюпотом. Чорнів

важкий ослін. У вікнах всесвіт сліп.

Гойдався в шклянці шпатовий мускатель.

І стіл прямів. І штори край вікна

шамріли з вітром. Об ботфорти терлись.

І мерва дум, ночима перетерта,

нестерпно ліловіла, ніби кнастер.

Мольберт молився. Спрагле полотно

стікало тінню по рудій долівці.

І розпливались кола, очі сліпли

над гусячим пером.

Уже вино

не покріпляє. Зжужмлена душа,

мов мотовило, обростає згадками,

в шезлонгу западає на лопатки

і по кімнаті — безтелесно шастає.

Легкою плямою світліє день,

вже клавесин шаріє перламутром.

І контрабандою світання йде,

мов перламутр, холодне й каламутне.

Зійшла під трави ніч. І на стіні

гранчаста заряхтіла порцеляна

і хлюпнуло вино у кришталі,

папір, і лікті, і шлафрок — заплямлені.

Ніч недописана і недопита,

але неспитий ранок майорить.

Він вирвався, мов кінь несамовитий,

віщуючи сухокопиту хіть

до макового степу — на вітрах

і — на вітрах — лісів, що ходять ходором…

Де — на вітрах — дівочий переляк

од поцілунку і терпкого глоду.

Іди ж — любись, кохайся, шаленій,

впивайся голубим, зеленим, зельним

і уклонися Матері доземно

за чорні ночі і червоні дні.

Провілглий ранок іволгу збудив,

і солов'ї проміння проволожили.

Іди — мужній і сам себе помножуй

у ранній радості і радісній біді.

Іди — щоб серце висвітлить з ночей

у майовому полі на безмежжі.

І не барись — ти завше вічний дервіш

з сомнамбулічним спалахом очей.

Тож проривайся — в поле, до води,

до гір, до зір, до молодого сміху.

Тож проривайся — крізь людську зловтіху,

пересуди, і осуди, й суди.

Нехай тобі замає більший світ

і більша ніч замає над світами,

та, випроставши руки, у нестямі

ти проривайсь:

— Привіт тобі, привіт,

о зельна Земле!

III. 1965

* * *

Тонкостанна тополе!

Ти мечем видаєшся лиш здалека.

Ти не меч.

Ти лиш сум.

Ти у горлі гамований крик.

Над тобою гудуть,

мов провісниці, грози віддавна,

ти ж гойдаєшся тужно

і тужиш навколо моріг.

О журлива тополе!

Скільки літ ти тужила й квилила!

Ти, мов чайка, кигичеш

при битій дорозі сама.

Ти високе прощання.

Ти віками доземно хилилась,

як синів проводжала

і ждала, од горя німа.

А сини у світи

йдуть і йдуть. І назад не вертають.

Все життя тобі їх

виглядать в самотині своїй.

Коли прийдуть — зустрінь.

А не прийдуть — то де вже подінешся?

Та повік назирай

з шкарубкою сльозою між вій.

V.1964

БІЛЯ ГІРСЬКОГО ВОГНИЩА

Як запалить тебе, багаття,

у чорний день? У чорну ніч?

Як тишу притулить до віч

і ждати, ждати, ждати й кланятись,

клонитись ранкові, що йде

під божеволіючим сонцем,

і кликать день, котрий бреде

у клекоті й клятьбі?

І потім —

як бути паленим крильми

багаття біло-голубого,

не в силі вибухнуть грудьми,

не в силі бути з вічним боргом

перед очима і чолом,

перед світанням, днем і вечором?

Чом я не випростаюсь? Чом

свої не випростаю плечі,

не випростаю рук