Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

знайомість, таку, що встановлюється і потім хутко губиться з очей без жалю» [91, с. 160], і оповідається у творі. У центрі — спілкування старшої й молодшої жінок — одне з курортних знайомств і зносин, що має поверховий характер. Переважний настрій оповідачки — самотність і відстороненість від людського світу, уява, що шукає співзвучності в спогляданні гір, іскристому сміху моря, шелестінні хвиль. Насправді ця пані лишається загадковою, ми мало знаємо про її минуле. Натомість чимало дізнаємося про її випадкову знайому, з якою доводиться ділити час, — симпатичну «панну з порядної родини» Аллу Михайлівну, років двадцяти, з Москви, капризну й ексцентричну любительку романсів, чиї найкращі спогади пов’язані з «циганами» й ресторанами. Для неї Ялта — це «яма», але вона «така молода і вже хвора», — коментує старша товаришка.

Курорт зображений в оповіданні саме як гетеротопія, куди з’їздяться різні люди, де діють випадкові знайомства й спостерігається порожнє вбивання часу. Серед зацікавлень — ритуальні прогулянки садом, концерти в курзалі, оглядання відпочивальників, демонстрація мод на набережній, перевдягання, фліртування. Водночас саме тут криється можливість зміни, бодай короткочасного переродження, відкривання себе. Саме так побачить курорт в оповіданні «Дама з собачкою» Антон Чехов, котрий, як і Лариса Косач, лікується в Ялті, з яким, імовірно, вона могла випадково стрічатися на вулицях і творчість якого знала досить добре [79].

Дата написання «Дами з собачкою», як і «Над морем», — один і той самий 1898 рік. Їх об’єднує ялтинська топіка, атмосфера літнього курорту, образ напівсонної юрми й головне — відчуження від порожнього, напівсонного й фальшивого життя, котре є квінтесенцією курортного топосу. Однак саме завдяки гетеротопності, виокремленості й «інакшості» курорт проявляє приховане, руйнує вдаване й відкриває можливе. У «Весняних водах» Тургенєва — саме цю книжку приносить і читає оповідачка своїй знайомій у «Над морем» — курорт ідентифікується з грою, егоїзмом і ярмарком ілюзій, а ще наділений еротичною владою. Він фемінізований і хижий, як образ Марії Полозової, котра задля розваги спокушає й легко знищує чисту молодечу любов Саніна та весь імпульс до переродження й оновлення. Пропонуючи для читання цю повість, героїня оповідання Лесі Українки намагалася попередити молоду знайому про фальшивість і небезпечність гри та свободи, що їх, як здається, дарує курортне життя.

У «Дамі з собачкою» Чехов, навпаки, асоціює курортну гетеротопію з початком переродження й показує, як із випадкового курортного флірту народжуються справжнє почуття й сенс життя. Перебування на водах у «Жалю» могло б стати початком нового життя для Софії, а в «Над морем» лікування в Ялті могло би пробудити добрі імпульси в душі капризної Алли Миколаївни. Але тепер, у другому курортному оповіданні, Леся Українка знаходить новий фокус і він явно має автобіографічне підґрунтя. Від «чужих» історій авторка повертається до власної, і в центрі її оповіді — думки, асоціації, образи старшої пані, для якої перебування на курорті пов’язане із загостренням мізантропії та водночас відкриттям нового простору свободи — неоромантичної перспективи, частинами якої стають і велична «поема моря», і «огнисті слова» глибокого неба. Курорт стає топосом відчуження, метафоричним образом «чужини» у творчості Лесі Українки.

Зрештою, в її оповіданні Алла Михайлівна також пережила момент дорослішання й ініціації — у грі, розпочатій на курорті, бодай на мить зриваються маски, відкривається і незахищеність, і наївність, накреслюється короткочасна трансформація характеру. Адже героїня розпочинає флірт задля «реваншу» всіх жінок, спокушених популярним «серцеїдом» Анатолем, однак сама потрапляє в тенета і по-справжньому страждає, піддавшись емоціям.

Отже, усе не так однозначно з курортним топосом, зовнішні колізії та проблеми проникають і в це нібито райське місце. Супроводжуючи панночку на прогулянках і спілкуючись із нею, оповідачка почувається, немов обплутана якоюсь тонкою павутиною, що заважає дихати, і від цього фізично страждає. Водночас, попри відстороненість від співрозмовниці, їй не чужа симпатія до цієї бідної «червоної шапочки», яка, мов метелик, сама летить на небезпеку.

І все ж провідний настрій оповідання — гімн самотності в цьому райському куточку, в якому чи не єдиним місцем, де «навіть у “сезон” можна побути хоч п’ять хвилин в самотині», є маленький простір між так званим сквером і міською купальнею. Цілі сторінки в оповіданні письменниця присвячує опису таких «інших місць»: моря; міського саду, де снується людська юрба, «жадібна втіхи, гомону, чаду» [91, с. 173]; кімнат, куди ховаються від натовпу. Тобто курорт є складним, багатоярусним і множинним місцем, простором зі своїми власними «іншими місцями», де розігруються драми, проявляються фатальні антагонізми, принесені із зовнішнього світу, але де можна вийти у відкрите море на човні, щоб побачити все з далекої перспективи.

Звертає увагу Леся Українка на ще один елемент курортного життя, заявлений уже в «Жалю», — книги й читання. Причому вона тепер виразно протиставляє популярні «курортні» романи літературі як такій. Якщо серед «курортних» згадує, окрім роману Gyp «L’amour modern»[20], й інші зразки жанру, «все більше французькі» («Demi vierges», «Contes jaunes», «Pour lire au bain»[21]), але також російські (романи Ясинського, «рассказы» Лєйкіна), то для читання, як говорилося, оповідачка пропонує «Весняні води».

Загалом письменниця досить точно передає меланхолійну, хвору атмосферу курорту, де повітря немов напоєне хлороформом, а люди скидаються на маріонеток і автомати: вони «сиділи на лавках, розглядали публіку, деякі дами були в діамантах, декольтировані, мов на бал, з неймовірними куафюрами і капелюхами, вони робили жести, усміхались, але чогось здавалось, що то не живі люди, але воскові штучні фігури» [91, с. 188]. Стигма хвороби лежить на «курортній публіці» й усьому цьому штучному світові, куди люди приїздять, щоб визволитися від недуг, де сміх переривається кашлем, очі світяться жаром, а обличчя палають — «може, від веселощів, може, від задухи, а може — від сухот?» [91, с. 189].

«Над морем» — знакова річ у творчості Лесі Українки, і не лише тому, що фіксує кримські спогади (тоді ж були написані вірші з циклу «Кримські відгуки» й народжувалася драматична сцена «Іфігенія в Тавріді» (1898). Леся виписує культурний топос ялтинського курорту, як гетеротопію, вдаючись до символізації «іншого місця». Але таким «іншим місцем» може бути не лише курорт, але «чужина» як така: екзотичний край, «пуща», віддалена в просторі й часі країна чи епоха. «Чужина» водночас відриває від рідного й прив’язує до нього; це та оптика, яка дозволяє говорити про сучасність і рідний край з певної перспективи, мандруючи фізично й уявно поза їхні межі. Саме курортні поїздки відкривають інакший топос — топос позазнаходження, екзистенційного позабуття, чужини. В одному з листів до Кобилянської із Сан-Ремо Леся Українка іронізувала, що їй ведеться так