Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

всіх його радощів. Типова нюня-муня — чув колись про неї? Вона пише під дівочим прізвищем — Елеонора Вінґ.

Цієї миті Старий Вар’ят випустив з рук швабру.

— Гей, твоє віскі! — жваво гукнув Шіхен, коли візок з пляшками і склянками завезли до зали. — Старе добре житнє віскі, люте, як чорт — т’кого не найдеш у всьому Че[23].

Очі юнака спалахнули, а його ніздрі вдихнули запах брунатної рідини, яку для нього наливав кельнер. Вона викликала у нього жахливу відразу і збурила всю його спадкову вишуканість, але його рішучість пізнати життя в усій красі не зникла, і він зумів зберегти позірну відвагу. Та перш ніж він устиг реалізувати своє рішення, сталося неочікуване. Старий Вар’ят, який досі весь час сидів навпочіпки, раптом зірвався, підскочив до юнака і вибив з його рук трунок, майже одночасно накинувшись зі шваброю на візок з пляшками і склянками, розкидаючи їх по підлозі і розливаючи напої поміж уламками скла. Кілька чоловіків, якщо їх ще можна було так називати, припали до підлоги і почали плазувати біля калюж алкоголю, але більшість залишалися непорушними, спостерігаючи за незвичайною поведінкою прибиральника-приблуди. Старий Вар’ят випростався перед приголомшеним Тревером і помірним розважливим тоном сказав: «Не роби цього. Я був колись такий, як ти, і зробив це. Ось на що я перетворився».

— Що ти верзеш, старий недоумку? — закричав Тревер. — Як ти смієш заважати розвагам джентльмена?

Шіхен, отямившись, підійшов і поклав свою важку руку на плече блудяги.

— Це вже останній раз, діду! — вигукнув він злісно. — Як панич хоче тут випити, то, бігме, він таки вип’є, і без твоєї помочі. Забирайся тепер відси до дідька, або я тебе сам витручаю.

Та Шіхен навіть без спеціальної освіти знав і враховував аномалії психології і наслідки нервового збудження. Міцніше стиснувши швабру, Старий Вар’ят почав нею вимахувати, ніби македонський гопліт[24] своїм списом, і врешті розчистив навколо себе чималий простір, вигукуючи різні незв’язні уривки цитат, між яких чітко чулося: «сини марно́ти, п’яні пихою й вином…»[25].

Уся кімната перетворилася на вавілонське стовпотворіння, чоловіки лементували і завивали від жаху перед демоном, якого вони розбудили. Тревер здавався напівпритомним від хвилювання і притискався до стіни, поки наростала сварка. «Він не питиме! Він не питиме!» — горлав Старий Вар’ят, коли чи то забув, чи облишив цитування. На вході з’явилися полісмени, чию увагу привернув галас, але деякий час вони стояли не втручаючись. Тревер, вкрай нажаханий, назавжди позбувся бажання пізнати життя з темного боку і тепер пробирався до новоприбулих у синіх одностроях. Він вважав, що якби йому вдалося вислизнути і сісти на потяг до Еплтона, то його освітня програма з розпусного життя була б виконана.

Тоді раптово Старий Вар’ят припинив вимахувати своїм «списом» і виструнчився — таким його не бачив ще жоден відвідувач бару. «Ave, Caesar, moriturus te saluto!»[26] — прокричав він, упав на підлогу, просочену віскі, і більше не підвівся.

Те, що трапилося далі, ніколи не зітреться з пам’яті молодого Тревера. Картина потьмяніла, але не щезла зі свідомості. Полісмени проштовхалися через натовп, детально опитуючи кожного про інцидент і про мертвого чоловіка на підлозі. Особливо ретельно вони допитували Шіхена, та все одно не домоглися жодної вартісної інформації про Старого Вар’ята. Тоді боржник згадав про портрет і запропонував, щоб його оглянули і зберегли для ідентифікації у поліцейському відділку. Офіцер неохоче схилився над відразливою фігурою із застиглими очима і знайшов загорнуту у папір світлину, а тоді, щоб усі бачили, підніс її догори.

— Диви яка красотка! — хтиво глянув якийсь пияк на вродливе обличчя; але хто був тверезий, той дивився на жінку з повагою і зніяковінням перед її витонченими божественними рисами. Ніхто не знав, що робити зі світлиною, і всі дивувалися, звідки у пияка і волоцюги міг взятися такий портрет, — усі, окрім боржника, який тим часом тривожно розглядав полісменів. Він зумів зазирнути глибше під маску здеградованого Старого Вар’ята.

Тоді світлину передали Треверу, і юнак враз перемінився. Спочатку він знову загорнув її у папір, наче щоб захистити від убогості цього місця. Потім він довго і пильно вдивлявся у чоловіка на підлозі, зауважуючи його кремезність та аристократичні риси, які проступили лише зараз, коли мерзенність життя покинула його. Ні, сказав він поспіхом, коли у нього запитали, він не знав жінки з фотографії. До того ж вона була настільки давня, що ніхто б не зміг її упізнати.

Але Альфред Тревер збрехав, про що багато хто здогадався, коли він запропонував узяти під свою опіку перевезення і поховання тіла в Еплтоні. Вдома, над каміном у бібліотеці, висіла копія цієї фотографії, і все своє життя він знав і любив її прототип.

Бо ці витончені шляхетні риси належали його матері. 

Перевтілення Хуана Ромеро

 Про події, що трапились у Нортон Майн вісімнадцятого і дев’ятнадцятого жовтня року 1894, я волів би не говорити. Почуття боргу перед наукою — єдине, що спонукає мене пригадати, уже в останні роки життя, почуття і події, сповнені жахом, стократ сильнішим від того, що я не можу повністю визначити його природу. Але сподіваюся, що перед смертю я ще встигну оповісти те, що мені відомо про — тут доречне це слово — «перевтілення» Хуана Ромеро.

Мої ім’я і походження навряд чи зацікавлять нащадків; насправді, гадаю, про них не варто згадувати, бо коли людина раптово опиняється у Штатах чи Колоніях, то позбувається свого минулого. До того ж моє минуле не має жодного стосунку до цієї історії; окрім, хіба, того факту, що упродовж служби в Індії я більше заприязнився із сивобородими місцевими мудрецями, аніж із моїми побратимами-офіцерами. Я з головою поринув у потаємні східні знання, коли всі мої карти сплутало нещастя, яке й змусило мене розпочати нове життя на безмежних просторах американського Заходу — життя під новим ім’ям, доволі поширеним і невиразним.

Улітку і восени 1894 року я мешкав на нудних схилах Кактусових гір, влаштувавшись різноробом на знамениту шахту Нортон Майн, відкриття якої літнім професором за кілька років до того перетворило довколишні землі з практично безлюдної пустки на кипучий казан брудного життя. Золотоносна печера, що лежала під гірським озером, збагатила свого поважного відкривача понад найсміливіші сподівання, а шахтні тунелі почав активно прокладати підрядник корпорації, якій цю печеру, зрештою, продали. Були відкриті нові печери, і врожай жовтого металу справді був пристойний, тож у численних тунелях і скельних кавернах день і ніч трудилася велика різношерста армія шахтарів. Начальник шахти, містер Артур, часто вів бесіди про спорадичність певних геологічних утворень, розважаючи про можливу довжину ланцюга печер і оцінюючи майбутнє величезних шахтових підприємств. На його думку, золотоносні печери утворилися внаслідок дії води, тож він вірив, що стоїть на порозі відкриття нових покладів.

Хуан Ромеро з’явився на Нортон Майн невдовзі після мого приїзду. Він був одним із величезної орди напівдиких мексиканців, які прийшли на шахти із сусідньої країни, та однак він виділявся своєю зовнішністю. Він виглядав, як типовий червоношкірий індіанець, але мав світліший колір шкіри і шляхетні риси обличчя, чим вигідно відрізнявся від пересічних латиносів цієї