Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

шкіра під каламутними очима і на щоках потемніла й обвисла. Загалом, видовище було не з приємних.

Вдача Старого Вар’ята була така ж дивакувата, як і його зовнішність. Зазвичай він поводився, як волоцюга — готовий до будь-якої роботи за п’ятак або порцію віскі чи гашишу, але час од часу він демонстрував риси характеру, за які й отримав таке прізвисько. Тоді він намагався випростатися, і в його запалих очах загорався дивний вогонь. Манери набували незвичної ґрації, ба навіть гідності, і захмелені пияки навколо відчували якусь його вищість — щось, що віднаджувало їх штурхати і копати нещасного. В такі моменти він вражав сардонічним, уїдливим сарказмом і робив зауваження, які шіхенська публіка вважала геть дурнуватими. Проте ці напади скоро минали, і Старий Вар’ят знову повертався до безкінечного драяння підлоги і чищення плювальниць. Він був би ідеальним рабом цього закладу, якби не одна річ — його поведінка у ті моменти, коли молоді чоловіки вперше прикладалися до склянки. Тоді старий підводився з підлоги, розлючений і роздратований, бурмочучи погрози і попередження і намагаючись відрадити новачків від їхнього наміру «пізнати життя у всій красі». Він бризкав слиною і кипів від злості, сипав красномовними застереженнями і химерними прокльонами, запалений лютим шалом, який змусив здригнутися не одного сп’янілого наркомана у залюдненій кімнаті. Та через деякий час його виснажений алкоголем мозок відволікався від об’єкта, і він з дурнуватою посмішкою повертався до своєї швабри або ганчірки.

Думаю, що завсідники закладу Шіхена ніколи не забудуть той день, коли туди прийшов молодий Альфред Тревер. Він був справжньою «знахідкою» — маєтний запальний юнак, який пускався берега у всьому, за що брався, — принаймні, такий був вердикт Ріта Шульца, управителя Шіхена, який натрапив на парубка у коледжі Лоуренса, що в невеличкому містечку Еплтон у штаті Вісконсин. Батьків Тревера знав чи не весь Еплтон. Його батько, Карл Тревер, був юристом і громадським діячем, а мати зажила гучної слави як поетка під своїм дівочим прізвищем Елеонора Вінґ. Сам Альфред був науковцем і відомим поетом, хоч і вирізнявся нестерпною інфантильною безвідповідальністю, яка перетворила його на ідеальну жертву шіхенського завідувача. Він був білявий, вродливий і розбещений, жвавий і сповнений бажання скуштувати усі принади розпусного життя, про які він читав і чув. У Лоуренсі він відзначився у псевдобратстві «Tappa Tappa Keg»[18], де він був найнесамовитішим і найвеселішим з усіх несамовитих і веселих молодих гультяїв; але студентське вітрогонство його не задовольняло. Він з книжок дізнався про більші пороки, і тепер прагнув пізнати їх безпосередньо. Можливо, його схильність до дикунства спричинювалася якимись утисками, яких він зазнавав удома; адже пані Тревер мала свої причини на те, щоб виховувати свою єдину дитину з усією суворістю. У роки своєї молодості вона повсякчас наражалася на жахіття розпусного життя через того, з ким була певний час заручена.

Юний Ґальпін, принадний наречений, був одним з найвідоміших еплтонських парубків. Вирізняючись неабиякою кмітливістю, він здобув славу в університеті Вісконсина, і у двадцять три роки повернувся до Еплтона, щоб викладати у коледжі Лоуренса і одягти каблучку на палець найпишнішої міської красуні. Якийсь час все було добре, ніщо не віщувало біди. Погані звички, які багато років тому зринули з першою склянкою алкоголю під час самотнього блукання лісом, нагадали про себе у молодому професорі, і лише кваплива заява про звільнення врятувала його від огидних звинувачень у травмуванні моральних засад його учнів. Після розриву заручин Ґальпін переїхав на схід, щоб почати нове життя; та невдовзі до Еплтона дійшли чутки про його ганебне звільнення з Нью-Йоркського університету, де він викладав англійську. Тоді Ґальпін присвятив увесь свій час бібліотеці і лекторіям, готуючи видання і промови на різні теми, пов’язані з красним письменством, і повсякчас демонстрував таку геніальність, що публіка була навіть ладна пробачити йому колишні помилки. Його пристрасні лекції на захист Війона, По, Верлена і Оскара Вайлда стосувалися також і його самого[19], і за недовге бабине літо його слави воскресли розмови про його відновлену діяльність у якомусь будинку культури на Парк Авеню. Але тоді він знову зірвався. Цілковита ганьба, порівняно з якою все його минуле було нічим, розбила вщент ілюзії тих, хто повірив у переродження Ґальпіна; молодик змінив ім’я і зник із суспільства. Подекуди пліткарі пов’язували його з таким собі Хапливим Консулом, чия робота з театрами і кінокомпаніями певною мірою привертала увагу через свій науковий розмах і глибину; та Хапливий скоро щез із поля зору, й ім’я Ґальпіна згадували хіба що батьки, щоб лякати ним своїх дітей. Елеонора Вінґ невдовзі вийшла заміж за Карла Тревера, успішного юриста-початківця, а від колишнього кавалера зосталася лише згадка, втілена в ім’я її єдиного сина, а також моральні застороги для цього вродливого і впертого молодика. Зараз же, попри всі ті перестороги, Альфред Тревер сидів у більярдній Шіхена і збирався вперше перехилити склянку.

— Шеф! — гукнув Шульц, щойно зайшов у смердючу кімнату зі своєю юною жертвою. — Познайомся з моїм дружбаном Алом Тревером, самим ліпшим пацаном у Лоуренсі — це, кароче, в Еплтоні, Віс. Мажор якийсь: батя у них там адвокат у крупній конторі, а мамка якась ґеніальна літ’раторка. Малий хоче побачить жизнь у всіх красках — попробувать справжній сивий сік[20] — кароче, пам’ятай, шо він мій дружбан, так шо веди себе з ним нормально.

Як тільки прозвучали слова «Тревер», «Лоуренс» і «Еплтон», пияки у барі відчули щось незвичне. Можливо, це був просто звук куль, які вдарялися на більярдному столі, або бряжчання склянок, привезених з третього світу. Можливо, лише це, і ще якесь дивне шурхотіння брудних фіранок на єдиному засмальцьованому вікні, — але багато кому здалося, що хтось у тій кімнаті заскреготів зубами і зі свистом вдихнув.

— Приємно познайомитися, Шіхене, — сказав Тревер спокійним чемним тоном. — Я вперше у такому місці, але вчуся на досвіді, тож не хочу проґавити таку нагоду. У цьому є щось поетичне, знаєте… та, мабуть, не знаєте, але менше з тим.

— Слухай, пацан, — відповів хазяїн, — ти прийшов у правільне місто. У нас тут є всьо — реальна жизнь і класні розваги. Довбані чинуші можуть попробувати заставити народ сидіти спокойно, але вони не можуть запретити хлопаку випити, коли йому тре’. Шо хоч, малий? Бухла, коксу, чи, мо’, якоїсь друго́ї ширки? Шо не закажеш, у нас всьо є.

Завсідники більярдної кажуть, що в цей момент монотонний шурхіт швабри стих.

— Я хочу віскі — старого доброго житнього віскі! — вигукнув Тревер із запалом. — Кажу вам, я вже добряче втомився від води, особливо як почитаю про славні гулянки давніх часів. Я не можу читати Анакреонта[21] без того, щоб змочити горлянку — і бажано чимось міцнішим за воду!

— Анакреонт — це взагалі хто нафіг? — підвели голови кілька гульвіс, коли юнак ненароком привернув їхню увагу. Але той самий боржник-утікач пояснив їм, що Анакреонт — це такий веселий дядько, який жив багато років тому і писав про свої розваги, коли весь світ ще був такий, як заклад Шіхена.

— Зажди, Тревер, — продовжив боржник, — це не Шульц часом казав, що твоя матір теж має діла з літературою?

— Так, чорт забирай, — відповів Тревер, — але ніщо не зрівняється зі старим Теяном[22]! Вона одна з тих проклятих тупоголових моралізаторів, які намагаються позбавити життя