Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

у другім зеленим, у третім червоним, аж жовтогарячим, — мов хто розкидав дороге намисто по землі. В повітрі тихо, холодно, і морозне стоїть воно й не поворухнеться, тільки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалт-лемент… Там рипить більше десятка ніг, перебігаючи вулицю; під хатою чується: «Благословіть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься і сама колядка… Черідка високих голосів мчиться понад селом, будить застигле холодне повітря, веселить криві улиці, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янівка! Світло горить у кожній хаті; у кожного свої гості, а не гості — то свято.

Дівчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкі купи. Горпина і Христя — одна коло другої.

— Про кого то мати натякала? — спитала Христя.

— Про кого? Звісно, про Федора! — одказала та й одбігла до других. Христя трохи одстала. «Та невже той Федір так убивається за мною? — думала вона. — Питав, чи буду я? Підожди, стріну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж і за ніс поповоджу!.. Коли каже твій батько, що з ума тебе звела, — хай недурно каже!» — нахвалялася Христя. Їй так гарно, так радісно на душі, легко на серці… Є той, що і за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофія. Ні, вона не сама оддасться до рук, а візьме його в свої руки. Христя усміхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федорові, як стрінеться? На неї найшла та дівоцька жартівливість, якої вона давно вже не звідувала.

— Чи підемо, дівчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? — спитала вона, наганяючи гурт.

— Підемо. Чого минати? Цей край обійдемо та тоді й на другий.

— Ви йдіть, а я не піду, — сказала Христя.

— Чому?

— Боїшся, щоб Грицько ціпка не дав? — цвіркнула Ївга.

— Ось піди, піди!.. Чи й сама від ціпка викрутишся?

— А мені за що?

— За те, що й мені.

— Ти ж, — кажуть, — його Федора причарувала, — плеще Ївга.

— Чого не накажуть. Он і про тебе кажуть.

— Що ж про мене кажуть?

— Казаному кінця нема, — одказала Христя, щоб не розводити сварки.

А тут і Супруненкова хата виглянула з-за комори.

Дівчата підійшли до воріт.

— Нумо, ходімо! — скрикнула Горпина.

— А як справді ціпка дасть, та ще й собакою нацькує? Від нього усього треба ждати. Та дивіться, уже, мабуть, і спати повкладались — світла не видно, — обізвавсь хтось з дівчат.

— Сліпа, не бач! — крикнула Горпина. — Он же світиться.

Дівчата поспиналися аж на тин.

— Світиться, справді світиться!

— Заходь! — скомандувала Горпина і вскочила у двір. Ряба здоровенна собака на прив'язі біля комори почала гавкати.

— От розгавкався! Хазяїн кращий від тебе, та не гавкає! — сказала Маруся, поспішаючи за Горпиною.

Другі зареготалися і собі — бігом. Передні вже були біля вікна, тоді як задні тупцювалися коло фіртки, ламали ломаку з тину.

— Благословіть колядувати! — крикнула Горпина, зазираючи у вікно. Воно намерзло і, окрім жовтої плями від світла, нічого не було видно.

— Благословіть колядувати! — гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.

— Хто там? — донісся з хати голос.

— Колядники. Благословіть колядувати.

— Ось я вас поколядую! Гемонські діти! Де б спати, а вони ходять попід чужими вікнами, собак дражнять.

Декілька дівчат зареготалися, другі кинулись геть навтікача; зосталася Горпина з трьома дівками.

— Та цитьте! — скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хаті.

— Ось я зараз! Підождіть трохи! — почувся голос Грицьків.

— О-о, бачте: «Підождіть». Він таки впусте, — підохочувала Горпина дівчат, що мали були утікати.

Чутно — двері рипнули, щось зашамотіло у сінях.

Собака на прив'язі — як не розірветься! То кинеться в один бік, то стрибоне уперед, аж вірьовка тріщить.

Сінешні двері розчинилися і — висунулася кочерга… Дівчата, забачивши — дай, боже, ноги! — не знали, коли за двором опинилися; другі, боязкіші, помчалися вподовж улиці. Одна Христя стояла серед шляху і заливалася з реготу:

— А що, здобулись?

— Я вас! Я вас, бісові старці!.. — гукав Грицько. — Бог свято дав, ні, де за цілий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!

— Куси, Рябко, лисого! — одгукувались дівчата.

— А що, заробили? — кричала одна.

— Заробили, аж торба продралась! — одказує друга.

— Заробили — насилу ноги домчали! — додає третя.

— Ще б у такого багатиря заробиш! — сердиться Горпина.

А чорна Ївга кривить Горпину:

— Благословіть колядувати! Благословіть колядувати! — носиться її гук вподовж улиці.

У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вітер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.

— Тю! тю! — тюкали дівчата, удираючи вперед.

— Благословіть колядувати! — одно желіпае Ївга.

— Хай вам біс! Мені й Рябко заколядує, — перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.

Нестямний крик реготу зірвався і, як буря, помчався по всій вулиці:

— Xa-xa-xa! xa-xa-xa!

Уже й далеко одбігли від двору, уже повернули й в другу вулицю, а регіт з смішної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився він у морозному повітрі, бунтуючи собак по дворах.

Від Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сороківку дала колядницям. Бадьорніші й веселіші вийшли дівчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разів з шість колядувати: батюшці, матушці, батющиним дітям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякі вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровіша, була за міхоношу. Прийшлося перемінити другій, а чорне Ївжине лице, жартуючи, натирали дівчата снігом, щоб прочунялася… Сміх, регіт, жартівливі вигадки… і знову сміх, регіт.

Весела пора — колядки. Недаром кожна дівчина, як бога, дожидає їх: і наспіваєшся, і нагуляєшся, і нарегочешся…

На Христю — як насіло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не сміялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.

— Це тобі, Христе, не перед