Читати книгу - "Вільні малолюдці"

він. — Але коли ми зувиділи, шо воно ваше, то поставили її на місце. 

Вони мали настільки стражденний вигляд, що Тіфані їх аж пошкодувала. 

— Ви б її не крали, якби не були такі голодні, так? — спитала вона. 

На неї витріщилося пару сотень збентежених очиць: 

— Та як, пані, та де. Та вкрали б! — відповів людець із шоломом в руках. 

— Вкрали б? — голос Тіфані прозвучав так здивовано, що в пошуку підтримки людець із шоломом озирнувся на товаришів. Вони всі ствердно закивали. 

— Так, пані. Ми мусимо. Ми — славні викрадачі. Так, браття? Чим ми славимося? 

— Крадіжками! — вигукнули синьолюдки. 

— А ще чим, браття? 

— Бійками! 

— А ще чим? 

— Пиятикою! 

— А ще? 

Людці замислились на мить, а тоді всі зійшлись на: 

— Пиятиці і бійках! 

— І ще щось було, — пробубнів шоломокрут. — Забувсі. О, згадав. Скажіт-но відьмі, браття! 

— Крадіжками, і пиятикою, і бійками! — загукали людці радісно. 

— Скажіт-но відьмі, хто ми є! — вигукнув шоломокрут. 

Людці вийняли із піхов сотні маленьких шабелин і звитяжно здійняли їх над головами. 

— Нак Мак Фіґлі! Вільні малолюдці! Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати! 

Тіфані витріщилася на них. А вони — вичікували, що ж вона зробить, і, що довше вона мовчала, то більше вони хвилювались. Вони опустили шабелини і спантеличено стояли. 

— Та ми не підемо поперек могутньої відьми, ну, може, хіба заради якого пійла, — сказав нарешті шоломокрут, продовжуючи відчайдушно крутити шолом у руках і спопеляючи поглядом пляшку «Спеціальної овечої настоянки». — Будь така ласкава, допоможи нам напитися! 

— Допомогти вам? — спитала Тіфані. — Це ви маєте мені допомогти! Хтось викрав мого брата серед білого дня! 

— А най то качка копне! — викрикнув шоломокрут. — Вона вже ту! Вже добралася до малого! Ми спізнилисі. Крулева ту! 

— Які кролі? — сказала Тіфані. 

— Вони мають на увазі — королева, — пояснив ропух. — Королева… 

— Стули пельку! — верескнув шоломокрут, але його крик потонув у рейвасі та гармидері, що їх зчинили Нак Мак Фіґлі. Вони дерли одне одному чуприни, тупотіли і скандували «ганьба» й «абодайго», а ропух лаявся із шоломокрутом — вони намагалися перекричати одне одного і репетували все голосніше і голосніше. 

Тіфані підвелася: 

— Замовкніть зараз же! 

Запала тиша: тільки подекуди було чутно сопіння і вряди-годи «абодайго» із задніх рядів. 

— Но ми, пані, на прю підем, — сказав шоломокрут, мало не в дві погибелі зігнувшись від страху. 

— О, ні! — випалила Тіфані, розлютившись. — Це молочарня! А не свинарник! 

— Кхм… вони хотіли сказати, що не бояться глянути в обличчя небезпеці. 

— Кули Крулева вже ту, то наша келда слабне, і то скоро, — сказав шоломокрут. — А подбати про нас і нема кому. 

«Подбати про нас, — подумала Тіфані. — Невже сотні міцних малолюдців, які б завиграшки взяли кубок на змаганнях із складних переломів носа, потрібно, щоб про них дбали?» 

Тіфані вдихнула на повні груди. 

— Моя мама плаче, — мовила вона, — і… 

«…І я не знаю, як її втішити, — додала вона про себе. — Я кепсько втішаю — ніколи не знаю, що сказати». А вголос вона продовжила: 

— Вона хоче, щоб він знайшовся. Дуже. 

А тоді додала через силу: 

— Він її улюбленець. 

Тіфані зиркнула на шоломокрута, який почав було задкувати: 

— По-перше, — сказала вона. — Я ж не можу називати тебе шоломокрутом, то ж скажи, будь ласка, як тебе звуть? 

Нак Мак Фіґлі йойкнули, і Тіфані почула, як один прошепотів: 

— Ая, та то відьма, я казов! Таке тіко відьма би спитала! 

Шоломокрут озирнувся, сливе в пошуках підтримки: 

— Ми відмовляємосі казати, як ми сі називаємо, — буркнув він. 

Та хтось із задніх рядів гукнув: 

— Тихо будь! Відьмі не відмовляют! 

Малолюдець схвильовано глянув на Тіфані. 

— Я — голова нашого клану, пані, — сказав він. — І я називаюсі… — він запнувся, — Пограбуйко, прошу пані. Але я тя прошу, не оберни то проти мене! 

Ропух був тут як тут, щоб пояснити: 

— Вони вірять, що імена чарівні, — промурмотів він. — Вони ніколи не кажуть своїх імен людям, аби їх не написали. 

— Ая, у сирйозних дукументах, — підтвердив фіґель. 

— В кушторисах чи ще десь, — додав другий. 

— Чи на оголошеннях «Хто видів такого-то», — додав інший. 

— Ая, на тих во, на рахунках і на розписках, — докинув його товариш. 

— На постанові арешту майна ше! 

Фіґлі занепокоїлися від самої тільки думки про письмо. 

— Вони вірять, що написане слово ще потужніше за просто вимовлене, — прошепотів ропух. — Вони вважають, що письмо магічне. Слова їх непокоять. Глянь-но на їхні мечі. Якби тут був правник, то вони б уже сповістили нас блакитним сяйвом! 

— Гаразд, — сказала Тіфані. — Помалу стає зрозуміліше. Обіцяю не записувати імена. А тепер розкажіть мені про Королеву, яка викрала Погіршая. Чия вона королева? 

— Не можу вголос сказати, пані, — відповів Пограбуйко. — Вона своє ім’я почує і прийде, хоч би і край світа була! 

— Це правда, до речі, — підтвердив ропух. — А тобі навряд чи та зустріч потрібна. 

— Вона зла? 

— Гірше злої. Просто називай її Королева та й усе. 

— Ая, Крулева, — підтакнув Пограбуйко. Він роздивлявся Тіфані занепокоєними сяючими очицями. — Ти не знала про Крулеву? Ти, нащадка Бабуні Болячки, яка вросла в ті пагорби кістками? Ти не знаєш, шо ту ся робе? Вона шо, тобі не повіла? Ти не відьма, чи як? Не може такого бути! Ти ж гепнула Зеленозубу Дженні по гулуві і дивилася в очі безокому Вершникові без голови, так чи нє? 

Тіфані несміливо усміхнулася у відповідь, а тоді прошепотіла до ропуха: 

— Хто така Туся? Що вона робить? І Бабуня не мала ніякої нещадки! 

— Наскільки я зрозумів, — пояснив ропух, — вони здивовані, що ти не знаєш, що робиться в цьому краї, не знаєш нічого… е-е-е про магію, а онука Бабуні Болячки мала б знати і спинити чудовиськ. 

— А Туся що робить? 

— Забудь про тусю, — відповів ропух. — Вони думали, що Бабуня передала тобі магічні сили. Піднеси мене собі до вуха. 

Тіфані так і зробила, а ропух прошепотів: 

— Краще їх не розчаровувати! 

Тіфані став клубок у горлі: 

— Але Бабуня мені ніколи не розповідала про чари… — почала було вона. Але замовкла. Бабуня Болячка ніколи не казала про чари. Але показувала ті чари щодня. 

…Якось найкращого Баронового гончака застукали на гарячому, як він загризав овечку. Зрештою, це мисливський собака: вівця забрела віддалік у долину, побігла, — бо вівці ж бігають, а собака за нею погнався… 

Барон знав, що йому світить покарання за те, що його пес завдав вівцям шкоди. У Крейдокраї є старий, як світ, закон, якого ніхто не пам’ятає, але який велить убити собаку, що кидається на овець. 

Та собака його вартував п’ять сотень доларів золотом, тож Барон, розповідається в історії, послав слуг до Бабусиної хижі на колесах. Вона собі сиділа на східцях, покурювала люльку і пильнувала отару. 

Вершник прискакав на коні і не завдав собі клопоту спішитися. Так Бабусину прихильність нізащо було не здобути. Підкуті залізом копита нищили торф, а Бабуні це не подобалось. 

Вершник мовив: «Барон наказує вам урятувати його собаку, пані Болячко. Взамін він винагородить вас сотнею срібляків». 

Бабуня усміхнулася кудись за небокрай, пахкнула люлькою і відповіла: 

— Того, хто підніме меча проти пана свого, — вішають. Голодного, що краде в пана вівцю, — вішають. Собаку, що загриз вівцю, — убивають. Такі закони гір, а гори ці проросли мені