Читати книгу - "Трунар, Crown Horror"

У тій же бібліотеці місіс Тейкер відшукала ще одну книжку – про історію розвитку медицини в місті. Вона нарахувала три лікарні, два морги та один інститут, до подібних закладів ще можна було зарахувати чотири госпіталі при церквах. Черниці носили одну форму, працівники шпиталів – іншу, проте ніхто не прикрашав себе обручками, браслетами, медальйонами чи іншими коштовностями, бо це заважало роботі.

Того ж дня на обід до містера Тейкера зайшли якісь відвідувачі. Це тривало майже годину, впродовж якої Бенджамін навіть не торкнувся до їжі. Темою для обговорення була доля тіл безхатьків, яких влада скидала на трунаря.

– Ми могли би розв'язати проблему з їхньою утилізацією, якщо нам нададуть можливість з ними попрацювати, – зауважував гість.

– За такі гроші можете хоч суп із них варити, усе одно до нужденних нікому справ немає, – відповів Бенджамін.

– Чудово. Повідомляйте, якщо у вас з’явиться товар, мої люди прийдуть увечері й тихо залагодять цю справу.

Незнайомець устав з-за столу та вже збирався йти геть. Леон зітхнув із полегшенням, служниця була готова прибирати зі столу.

– Перепрошую, містере…

– Вольфер, – нагадав своє прізвище гість, коли зрозумів, що пані, яка праворуч від трунаря звертається до нього.

– Наскільки я зрозуміла, то ви працюєте в одному з моргів.

– Ви майже вгадали, пані. Деякі мої родичі вивчають анатомію, і нехай у мене немає цікавості до мерців, проте я готовий фінансувати їхнє захоплення. Ці знання принесуть користь нашій родині.

– А ваша родина часом не має герб на кшталт цього? – Очі Адріани спалахнули вогнем, і вона, не вагаючись ані секунди, віддала Вольферові свою знахідку.

Чоловік пильно роздивився прикрасу після чого повернув її. Дівчина відчула, як на мить його рука стиснула кулон, не бажаючи відпускати.

– Цей медальйон – звичайнісінька іграшка. Заможні люди ніколи не вдягають мідних прикрас, а ви, перед тим як тицяти мені цей мотлох, хоч би пояснили з якою метою це робите.

– Бо цей кулон я знайшла там, де ще вчора стояв мортсейф. Крадій так і не зміг його скинути, а наступного дня приходите ви, роблячи моєму чоловікові підозріло вигідну пропозицію.

– Яке зухвальство! Щоб я, син найбагатшої особи в місті, відправляв власних братів та сестер розривати могили?

– Прошу вибачення, пане Вольфер, Адріана нещодавно стала моєю дружиною. Вона негайно перепросить за власну поведінку.

– Бенджаміне, я…

– Проси вибачення, не ганьби нашої родини!

Він дивився на дружину так, наче міг її просто тут закопати. Неочікувано для себе Адріана усвідомила, що накинулася на людину без вагомих на те доказів. І хто тягнув її за язика? Хто просив влазити в цю справу? Тепер, коли вона привернула до себе стільки уваги, як їй надалі передавати листи й планувати втечу?

– Пане Вольфер, перепрошую, я сказала геть не подумавши. Зрозумійте, викрадачі тіл створюють нам не найліпшу репутацію, обережність тут не завадить.

– Однак це не надає вам права такого про мене казати! На перший раз пробачаю, наступного ж звернуся до судді, нехай відшмагає вас за такі вчинки.

Розлючений гість пішов геть, а не менш лютий Бенджамін лишився. Він наказав зачинити дружину в підвалі до завтрашнього ранку та залишити без вечері, проте Адріана не стала влаштовувати скандалів – вона хотіла щонайшвидше знову стати непомітною, аби втілити в життя свої плани.

Це місце було набагато гіршим за склеп – вогке, запліснявіле, бо нікого тут не ховали й не було задля чого підтримувати чистоту. На щастя, пацюків у підвалі не водилося, що робило перебування тут не таким уже й мерзенним. Час утратив свій лік, від смороду паморочилося. З цього жахливого стану дівчину вирвав пасинок.

– Ну і як вам тут ведеться?

– Стерпно. Завтра вранці, щойно вийду звідси, то напишу листа, а ти мусиш його передати.

– І це все, що вас хвилює? Ані ганьба нашої родини, ні гнів батька, а саме це?!

– Незабаром я вирвуся звідси й не буде більше жодної ганьби.

– З якого дива ви взагалі вирішили розв'язувати наші проблеми?

– Тому, що ти взявся за мої. До того ж мені треба якось згаяти час.

– Невиправна капосниця, скорше б ви вже поїхали звідси.

– Не хвилюйся, ще встигнеш посидіти в могильній тиші.

– Невиправна, – знову повторив він, пародіюючи батька, та це в Леона не дуже виходило.

 

***

 

Чарівний мій Райдо!

Дні в цій в’язниці тягнуться нестерпно довго без тебе. Навіть не уявляю, коли саме містерові Бенджаміну захочеться позбутися мене. Мені здається, що я лишень зроблю йому ласку власним зникненням.

Не переймайся щодо грошей – у мене є певні прикраси їх нам вистачить спочатку. Місце не має значення, сядемо до найпершої брички й поїдемо геть. Куди би ми не потрапили, варто триматися подалі від цвинтарів – ці Тейкери  усюди, де смерть. Нам потрібно зустрітися особисто, набратися одне в одного впевненості та все залагодити.