Читати книгу - "Трунар, Crown Horror"

Провісник смерті, передвісник кохання

Мені було десять років, коли поховали брата. У нашому домі працювало сила силенна челяді, проте саме мені батько доручив готувати його тіло до поховання.

– Ти хотів бути з ним разом, підтримувати та захищати, ну то давай, провожай в останню путь!

Бенджамін усе контролював. Він казав мені, як правильно обмивати тіло, як одягати та вкладати до труни, при тому ще й підганяв допоки «товар не зіпсувався». Батько не наважувався торкатися до покійника – його погляд нервово бігав кімнатою, коли я просив допомогти справою, а не порадою.

Якби я не впорався із завданням, напевно, на мене би чекала така ж доля. Та я все зробив і отримав свої ключі від цвинтаря. Ще тоді мене гнітила думка: «Навіщо цій людині взагалі потрібен хтось, окрім власне себе?»

Відповідь я знайшов незадовго до приїзду Адріани, якраз тієї ночі, коли загинув її брат. Узагалі мені не дозволено заходити до робочого кабінету, але тоді батько сам покликав. Його приятель повідомив про тяжку хворобу містера Розенблюма, труна вже стояла біля робочого столу. Пригадую, що мені тоді здалося, що цей Розенблюм був якимось графом чи лордом, бо його новий дім був прикрашений золотом, а зсередини вкритий оксамитом.

І тут Бенджамін наказав мені зробити кедрову труну для небіжчика, вибивши ініціали на вікові. Та розкішна призначався зовсім не братові Адріани, вона була для батька.

Містер Тейкер хоче полишити життя, як належить, аби його поховання організувала гідна та компетентна людина. Ба більше, цей цвинтар і бізнес, це те, чим і заради чого він живе. Єдине, про що він мріє, аби справа продовжувалася, щоб він не прожив життя дарма.

Я – Леон, його син і спадкоємець, і я з гордістю прийму власну ношу, опікуватимуся тими, хто помер, це моє покликання. Та не про нього… Ні, його тіло заслуговує на те, аби бути скинутим до річки або ж рівчака. Убивцям не місце в родинному склепі.

 

***

 

Люба моя Адріано!

Я дуже довго чекав на звістку від тебе. Якби народився поетом, то я би зміг описати власні почуття. Та все ж, гадаю, що ти зрозумієш, бо ми відчуваємо одне й те саме.

Я чув про твою проблему. Ти маєш рацію – усе місто гуділо про ваше з Бенджаміном весілля, та про це вже забули. Сподіваюся, що цей мерзенний трунар не нашкодив тобі.

Ми можемо втекти хоч завтра, та це не розв'яже проблеми – містер Тейкер  шукатиме тебе, тож варто все обміркувати. Куди саме тікатимемо? Де візьмемо гроші? Під якими іменами все почнемо заново? Якщо знайдеш відповіді на ці запитання, то зможемо розпочати готуватися до втечі, але поквапся, бо взимку дороги замете снігом.

Твій Райдо

 

Адріана притискала листа до серця, вдихала аромат сіна та перечитувала раз по раз. Вона сховала його до особистої скриньки, яку разом із ключем придбала на ринку. Почепивши ключ на шию, дівчина спустилася в сад – через приготування до балу вони так і не завершили прибирання. Разом з іншими робітниками дівчина почала згрібати  квіти, що зів'яли й серед сміття знайшла незвичну прикрасу.

То був мідний медальйон із зображенням гір та місяця. Кільце, за яке він чіплявся до ланцюжка, було вирвано, а сама прикраса ледь погнулася. Сховавши дивну знахідку, трунарка продовжила роботу.

Збираючись уже йти звідти, Адріана помітила одного зі слуг, який тягнув важку металеву конструкцію до сараю.

– А це, що таке?

– Ця клітка називається мортсейфом. Вона захищає тіла доти, допоки ті не почнуть розкладатися, аби жодні крадії їх не викопали.

– Крадії? Бенджамін щось про них казав, неначе вони тіла лікарям продають.

– Так і є. З ранку до ночі з ними боремося, однак на нашу долю випало куди більше випробувань, ніж на цвинтарях решти трунарів.

– Чому ти так вважаєш?

– Порівняйте газети з будь-якого іншого міста й нашого та все зрозумієте.

Зацікавившись цим питанням, дівчина в супроводі двох служників вирушила до бібліотеки їхнього обійстя та відшукала там купу старих газет. На щастя, містер Тейкер так пишався власними досягненнями, що складав їх в окрему теку. Мелінда, чия подруга нині слугувала Амарі, принесла Адріані газету з іншого міста, й там так само були статті про них.

Викрадачі, воскресителі, блюзніри, копачі трун – як лишень їх не називали. Ці люди не соромилися розкопувати могили, і чим свіжіші, тим краще, бувало навіть викрадали небіжчика ще до поховання.

«Вони віддають тіла до найближчих моргів, а всі цінності залишають собі, як доплату. Ви можете роками ходити на могилу й навіть не здогадуватися, що проливаєте сльози на порожній ящик. Інтерни та так звані «люди науки» не видаватимуть викрадачів тіл, бо вони – основне джерело трупів».

Так зазначалося в більшості газет, текст не сильно відрізнявся. Що ж до колонки в місцевій пресі, то вона була дещо довшою, чомусь у ній надали особливої уваги методам роботи викрадачів.

«Могильні камені спотворено, подряпано й розтрощено. Землю риють так, наче користуються кілками, а не лопатами. Під час ретельного огляду моргів та інших медичних закладів тіл не знаходять. Органи влади припускають, що трупи з могил забирають сектанти, аби використовувати їх у своїх ритуалах».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍