Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 8

Наступного дня після моторошної пригоди біля старого храму Емілія ніяк не могла зосередитися на уроках. Її думки постійно поверталися до темної фігури, яка з’явилася в храмі, до відчуття холоду, що проймав наскрізь, і до того, як міцно вона трималася за руку Тао, поки вони бігли до виходу.

 

Після уроків Тао несподівано підійшов до неї:

 

— Прогуляєшся зі мною?

 

— Звісно, — усміхнулася вона, хоча серце відразу почало битися швидше.

 

Вони йшли знайомими вуличками, поки не опинилися біля того самого мосту, де минулого разу дивилися на зорі. Сонце вже сідало, фарбуючи небо в ніжні відтінки рожевого та фіолетового.

 

Тао зупинився біля поручнів і дістав щось із кишені. Це була маленька чорна коробочка.

 

— Я… давно хотів тобі це дати, — нерішуче почав він, дивлячись на неї.

 

Емілія здивовано поглянула на нього, і він відкрив коробочку. Усередині були два срібних кулони у формі півмісяців — кожен із ніжним рожевим відливом. Разом вони утворювали повний місяць.

 

— Це… для нас? — тихо запитала вона, відчуваючи, як серце стискається від ніжності.

 

— Так. У Японії рожевий місяць символізує почуття, які стають міцнішими з часом, — пояснив він, опускаючи погляд. — Коли я з тобою, мені здається, що світ стає яскравішим… Я хочу, щоб ти завжди пам’ятала про це.

 

Емілія відчула, як сльози навертаються на очі. Вона обережно взяла один із кулонів і дозволила Тао застебнути ланцюжок у неї на шиї.

 

— Дякую… Це найпрекрасніший подарунок у моєму житті, — прошепотіла вона, обіймаючи його.

 

Тао обійняв її у відповідь, і вони довго стояли так, слухаючи тихий шум води під мостом.

 

Коли вони нарешті відійшли одне від одного, місяць уже піднявся в небо, віддзеркалюючись

 у воді. Він був рожевим.

Наступного ранку Емілія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Перші промені сонця пробивались крізь фіранки, і вона відчула тепло кулона з рожевим місяцем на своїй шиї. Провівши пальцями по холодному металу, вона згадала вчорашній вечір на мосту й ті слова, що сказав їй Тао.

 

Вона не могла стримати усмішку.

 

День у школі минув у звичній метушні, але щось змінилося. Кожен раз, коли їхні погляди з Тао зустрічалися, між ними пробігала невидима іскра. Айко, звісно, помітила це й постійно хитро усміхалася, але нічого не казала вголос.

 

Після уроків Тао підійшов до неї біля шафок.

 

— Еміліє, — тихо промовив він, — я хочу дещо тобі показати. Пам’ятаєш храм?

 

Від згадки про храм у неї пробіг мороз по шкірі, але вона кивнула.

 

— Там щось є. Я не можу перестати думати про ту фігуру в темряві… Можливо, ми щось упустили.

 

— Ти хочеш повернутися туди? — здивувалася вона.

 

— Я хочу знайти відповіді. І… я не хочу йти туди сам.

 

Вона вагалася лише мить, а потім кивнула:

 

— Гаразд. Давай зробимо це разом.

 

Коли вони знову опинилися біля храму, сонце вже сідало, кидаючи довгі тіні на старі кам’яні сходи. Все було тихо, лише вітер шепотів у верхівках дерев.

 

— Тут ще страшніше, ніж минулого разу, — прошепотіла Емілія.

 

Тао стиснув її руку.

 

— Я з тобою.

 

Вони зайшли всередину. Храм здавався занедбаним, але тепер, вдивляючись у темряву, Емілія помітила щось нове — на стінах тьмяно мерехтіли старовинні символи, які не були помітні при денному світлі.

 

— Подивися, — прошепотів Тао, підсвітивши ліхтариком. — Це якісь знаки…

 

Вони пройшли далі, поки не опинилися біля вівтаря. На його поверхні лежала стара книга. Тао обережно відкрив її, і пил здійнявся в повітря.

 

— Це легенда про рожевий місяць… — прошепотів він, гортаючи сторінки.

 

Емілія нахилилася ближче.

 

— Що там написано?

 

— Кажуть, що в цьому храмі колись проводили ритуали під час повного рожевого місяця… І ті, хто носить парні кулони, можуть розкрити стародавню таємницю.

 

Він підняв погляд на неї, і вони одночасно торкнулися своїх кулонів. У ту ж мить щось змінилося — повітря стало важчим, а стіни храму злегка затремтіли.

 

— Що відбувається?! — злякано вигукнула Емілія.

 

Раптом із темряви почувся тихий шепіт, і світло ліхтарика вихопило з тіні темну постать…

 

— Біжімо! — закричала вона, хапаючи Тао за руку.

 

Але він не рухався, дивлячись на постать, що наближалася до них. І саме тоді місячне світло пробилося крізь тріщини в стелі, осяваючи кулони на їхніх шиях.

 

Темрява відступила, а фігура зникла, залишивши лише відлуння власного шепоту.

 

Тао міцно обійняв її.

 

— Я більше ніколи не дозволю тобі потрапити в небезпеку, — прошепотів він їй на вухо.

 

Емілія стиснула його руку.

 

— Разом ми розкриємо цю таємницю.

 

І в їхніх кулонах знову мерехтів рожевий місяць.

 

Наступного дня

 

Після того, як вони покинули храм, ніч була довгою. Емілія ледве зімкнула очі — її думки крутилися довкола дивних символів, книги з легендою та таємничої постаті в темряві. Але ще більше вона думала про Тао. Про те, як він тримав її за руку, як обіймав, коли темрява майже поглинула їх.

 

Вранці, коли вона підійшла до школи, то побачила, як Тао чекає її біля воріт. Його темно-карі очі, здавалося, шукали її в натовпі, і коли він помітив її, на обличчі з’явилася м’яка усмішка.

 

— Привіт, — тихо сказав він, коли вона підійшла.

 

— Привіт… — відповіла вона, відчуваючи, як її серце пришвидшує хід.

 

Вони йшли шкільним коридором мовчки, але між ними було якесь нове відчуття близькості. Емілія ледь не відчувала тепло його руки, хоча вони не торкалися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍