Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

На перерві вони вийшли у шкільний двір, де на сонці виблискувала вранішня роса. Тао раптово зупинився й обережно взяв її за руку.

 

— Я думав про вчорашнє… — почав він, дивлячись їй в очі. — І про тебе.

 

Емілія відчула, як її щоки запалахкотіли.

 

— Про мене?

 

— Так. Коли ми були в храмі… я боявся не темряви й не того, що ми там побачили. Я боявся втратити тебе. — Він нахилився ближче, його голос став ледь чутним. — Ти для мене важлива.

 

Її серце затріпотіло. Вона стиснула його руку й прошепотіла:

 

— Я теж відчуваю це.

 

Тао злегка усміхнувся й доторкнувся до кулона на її шиї.

 

— Знаєш, коли ми разом… я відчуваю, ніби світ стає яскравішим.

 

Він повільно нахилився, і їхні губи зустрілися в ніжному, м’якому поцілунку. У цю мить усе навколо зникло — лише вони двоє під теплим сонячним світлом, лише їхні серця, що билися в унісон.

 

Коли вони відступили одне від одного, Тао легенько торкнувся її щоки.

 

— Ходімо, — сказав він із теплою усмішкою. — У нас ще багато пригод попереду.

 

Емілія кивнула, відчуваю

чи, як її серце наповнюється теплом.

Наступного дня після школи Тао й Емілія знову повернулися до храму. Цього разу вони були краще підготовлені: взяли з собою ліхтарики, блокноти для записів і навіть невеликий компас — раптом він знадобиться.

 

Сонце вже ховалося за горизонтом, і повітря наповнилося вечірньою прохолодою. Кам’яні сходи до храму скрипіли під їхніми кроками, а всередині панувала майже гнітюча тиша.

 

— Тут ще моторошніше, ніж учора, — прошепотіла Емілія, стискаючи ліхтарик у руках.

 

Тао кивнув, уважно вдивляючись у темряву.

 

— Але сьогодні ми не втечемо. Потрібно знайти пояснення всьому, що сталося.

 

Вони підійшли до вівтаря, де напередодні знайшли стару книгу. Цього разу Тао звернув увагу на різьблені символи на камені поруч.

 

— Дивись, — показав він на ледь помітні лінії. — Це не просто орнамент. Це карта.

 

Емілія нахилилася ближче.

 

— Карта? Але куди вона веде?

 

— Можливо, до якогось прихованого місця в храмі. Дивись, тут позначено центральний зал і… — він провів пальцем далі — …якась ніша за вівтарем.

 

Вони обійшли вівтар і справді виявили вузький прохід, прихований за старим дерев’яним панно. Пройшовши кілька метрів, вони опинилися в невеликій кімнаті з кам’яною підлогою. У центрі стояв постамент, а на ньому лежав металевий диск із таким самим рожевим відтінком, як їхні кулони.

 

— Це… частина тієї ж історії, — прошепотів Тао, уважно розглядаючи диск.

 

Емілія нахилилася ближче й побачила напис, вибитий на камені:

 

"Світло правди відкриється лише тим, хто шукає його разом."

 

— Можливо, наші кулони якось пов’язані з цим? — припустила вона, дістаючи свій із-під светра.

 

Тао зробив те саме. Вони обережно поклали кулони на диск, і раптом у кімнаті почулося легке клацання. Одна зі стін зрушила з місця, відкриваючи невеликий сховок.

 

Всередині вони знайшли старий щоденник. Його сторінки були пожовклі, але літери все ще читалися.

 

— Це… записи когось, хто колись жив тут, — здивовано мовив Тао, гортаючи сторінки.

 

У щоденнику йшлося про стародавній ритуал, що проводили під час рожевого місяця, але не для магії, а для примирення між двома ворогуючими кланами. Символом цього примирення й стали парні кулони.

 

— Тобто вся ця історія — не містика, а старий ритуал єднання? — запитала Емілія.

 

— Саме так, — кивнув Тао. — Це не було магією, а лише способом примусити людей повірити в силу примирення й єдності.

 

Вони ще деякий час сиділи в тій кімнаті, гортаючи сторінки щоденника й обговорюючи все, що дізналися. Коли вони нарешті вийшли з храму, небо вже вкрилося зірками.

 

— Думаєш, це місце залишиться загадкою для інших? — запитала Емілія, дивлячись на темні обриси храму.

 

Тао усміхнувся, стискаючи її руку.

 

— Головне, що ми знайшли свої відповіді. І, думаю, ми стали ближчими не лише до розгадки, а й один до одного.

 

Вона повернулася до нього, і їхні погляди знову зустрілися. Цього разу вони не поспішали тікати від темряви. Вони знайшли те, що шукали — і це було набагато важливіше за будь-яку таємницю.

 

— Ходімо додому, — тихо сказала вона, усміхаючись.

 

Тао кивнув, і вони пішли в ніч, трима

ючись за руки, а рожевий місяць тихо світив їм дорогу.

 

Наступні дні після їхнього відкриття в храмі минули наче в тумані. Тао та Емілія стали ще ближчими — їхні кулони тепер були не просто прикрасами, а символами історії, яку вони відкрили разом. Але в душі Емілії залишалося якесь невловиме відчуття, ніби історія ще не закінчена.

 

Одного вечора, коли сонце вже ховалося за обрієм, вона сиділа у своїй кімнаті й гортаючи щоденник, який вони знайшли в храмі. На одній із останніх сторінок її увагу привернула замітка, написана дрібним, майже нерозбірливим почерком:

 

"Останній ключ прихований там, де місяць торкається води…"

 

Емілія відразу згадала річку, що протікала неподалік від храму. Не гаючи часу, вона схопила телефон і набрала Тао.

 

— Алло? — почувся його голос, трохи сонний.

 

— Тао, я знайшла ще дещо. Ми повинні повернутися до храму, але цього разу — піти до річки.

 

— Зараз? — він здивувався, але в його голосі не було сумнівів. — Добре, я буду в тебе за десять хвилин.

 

Вони стояли на березі річки, де місяць відбивався у воді, створюючи дивовижне рожеве сяйво.