Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

не пригадує, щоб небезпека відчувалася близькою; росіяни ніколи не наступали втікачам на п’яти.

— Ніхто не ганявся за мною з пістолетом, — усміхнулася Олена у відповідь на моє запитання.

Однак страх ніколи не відступав остаточно. У перші дні вторгнення родина переїжджала так часто, що Олена не знала, де сьогодні ночуватиме. Вони з дітьми швидко навчилися максимально використовувати вигоди кожного сховку, адже в наступному могло не бути навіть пристойного душу.

Доки переховувалися, Олена щодня намагалася придумати дітям заняття. Кирила іноді розважали охоронці, а в одній зі схованок були собаки, тож він з ними грався. Хлопчик годинами зображав на малюнках те, від чого мамі ставало тривожно. Замість звичних картинок з Бетменом і Спайдерменом змальовував війну та руйнування. Його старша сестра, Олександра, сприймала дивні обставини цілком по-дорослому.

— Гадаю, діти не настільки наївні, як нам хотілося б, — казала мені її мама. — Вони все розуміють.

Олександра допомагала куховарити, а коли Кирило не чув, вони з Оленою відверто розмовляли про війну. Заборона заходити в соцмережі виявилася для сімнадцятирічної дівчини не такою важкою, як припускала мама.

— Усе було добре, — казала Олена. — Телефонна залежність Олександри виявилася не такою вже й сильною.

Один з президентських радників розповів мені, що Зеленський відвідував родину у схованці; телефон залишав в Офісі, щоб росіяни не вистежили. Однак більше ніхто не зміг підтвердити, чи дійсно такі візити відбувалися. Олена стверджувала, що їм з президентом не дозволяли побачитися навіть по відеозв’язку. Єдиним засобом спілкування на довгі тижні стали захищені телефонні лінії, які організовували заздалегідь. Перша родина дивилася президентські брифінги та його щовечірні звернення до українців, і це, за словами Олени, заспокоювало дітей.

— Вони бачили, що тато на роботі та з ним усе добре.

У певному сенсі такий спосіб життя був для них звичним. У родині давно жартували, що діти бачать батька переважно по телевізору.

* * *

Коли 2003 року народилася їхня перша дитина, Зеленський вже був знаменитістю. Олена сідала дивитися виступи чоловіка по телевізору, заколисуючи на руках маленьку донечку. Вони тоді часто жили окремо. Він був у Києві. Вона залишалася у своїх батьків, у рідному Кривому Розі — місті, про яке Зеленський пізніше казатиме, що це воно викувало його характер. «Велика моя душа і велике серце, — висловився він одного разу про своє місто. — За все, що в житті здобув, я вдячний Кривому Рогу»[46]. Між собою Зеленський з дружиною називають рідне місто російською «Крівой» — «крива місцина», де обоє народилися взимку 1978 року, з різницею приблизно в два тижні.

За рівнем насильства та занепаду, напевно, не було в ті роки українського міста з гіршою репутацією. Головним роботодавцем міста був металургійний завод імені Леніна, чиї гігантські доменні й мартенівські печі виплавляли сталі більше за будь-яке інше підприємство Радянського Союзу. Під час Другої світової війни, коли нацисти розпочали окупацію України, їхні повітряні сили — люфтваффе — зрівняли завод із землею. У 1950–60-ті роки його відновили, і на завод прийшли працювати тисячі ветеранів. А ще — в’язні, звільнені з радянських таборів. Більшість оселилася в індустріальних мікрорайонах — залізобетонних людських мурашниках, які мало що могли запропонувати для дозвілля, культури та саморозвитку. Театрів та спортзалів, цілком очевидно, бракувало, щоб забезпечити місцевим дітям активне дозвілля. Наприкінці 1980-х, коли населення перевалило за 750 000 мешканців, Кривий Ріг, за пізнішим описом Зеленського, перетворився на «бандітскій ґород» — себто, місто бандитів[47].

Олена згадує його з більшою теплотою.

— Я не помічала там засилля бандитів, — розповідала вона мені. — Можливо, дівчата й хлопці ростуть у різному оточенні. Хоча так, це правда. У 90-х ставалося багато злочинів, надто серед молоді. Були банди.

Хлопців, переважно підлітків, що приєднувалися до цих банд, називали бігунами, адже вони групами бігали вулицями, били й різали ножем конкурентів, перевертали автомобілі, трощили вікна. Деякі банди користувались саморобною вибухівкою та вогнепальною зброєю, яку навчилися майструвати з металевих труб, набитих порохом і риболовними гачками.

— Декого з них убивали, — додала Олена.

За даними місцевих газет, у середині 90-х кількість убитих сягнула десятків. Кількість скалічених, осліплених осколками саморобних бомб чи побитих кийками бігунів була набагато більшою.

— У це були втягнуті всі райони, — пояснювала перша леді. — Коли діти певного віку забрідали не в той район, їм могли поставити запитання: ви з якої частини міста? Далі могли початися проблеми.

Хлопцям-підліткам, за її словами, було майже неможливо уникнути участі в банді.

— Ти міг навіть просто повертатися додому своїм районом, а до тебе підходили, запитували — з якої банди, що тут робиш. Залишатися самому по собі було страшно. Таке не схвалювали.

Апогей банд припав на кінець 1980-х: тоді десятки угруповань по всьому місту налічували тисячі бігунів. Багато з тих, хто дожив до 1990-х, подалися в організовану злочинність, що приблизно у той час розквітла в Кривому Розі разом із раптовим переходом до капіталізму. Частини міста перетворилися на похмурі володіння здирників і алкоголіків. Однак Зеленський, значною мірою завдяки родині, уникнув вуличних спокус[48].

Дід по батькові, Семен Зеленський, був старшим офіцером криворізької міліції, розслідував організовані злочини — або, як пізніше висловиться його внук, «ловив поганих хлопців». Дідові розповіді про військову службу у часи Другої світової війни справили на молодого Зеленського глибоке враження, так само, як і трагічні події Голокосту. Зеленський має єврейське коріння з обох боків родини, під час війни вони втратили багатьох близьких. Рідні з материнського боку вижили здебільшого через те, що 1941 року, на початку німецької окупації, їх евакуювали до Центральної Азії. Наступного року Семен Зеленський, тоді ще підліток, пішов воювати до лав Червоної армії, де став командиром мінометного взводу. Усі троє братів Семена воювали — і жоден не вижив. Не вижили і їхні батьки, прадід і прабаба Володимира Зеленського: їх під час нацистської окупації розстріляли разом з понад мільйоном інших українських євреїв. Ці події пізніше отримали назву «Голокост від куль».

Удома за кухонним столом родичі Зеленського часто говорили про ці трагедії, а також злочини німецьких окупантів. Проте майже не згадували про страждання, яких завдав Україні Йосип Сталін. Зеленський пам’ятає з дитинства туманні фрази й натяки бабусь про ті роки, коли радянські солдати конфісковували харчі, вирощені в Україні, великі врожаї збіжжя вивозили возами під дулом ґвинтівок. Так Сталін на початку 1930-х років намагався перекроїти радянське суспільство, і це призвело до катастрофічного голоду, відомого як Голодомор, який забрав життя щонайменше трьох мільйонів українців[49]. У радянських школах ця тема була