Читати книгу - "Невермур. Випробування Морріґан Кроу"

можеш, Окі, — пробурмотів Юпітер, і двигун арахніпода заревів.

— Де ми? — спитала Морріґан.

Юпітер засміявся.

— Ти що, спала весь цей час? Ми в Невермурі, моя люба.

— Так, але де саме Невермур?

— У Вільній Державі.

Морріґан насупилась.

— Яка саме вільна держава?

Республіка складалась із чотирьох держав: Світлопівдень, Квітучий Край, Східноспів і, звісно, Великий Вовчезем, якого Морріґан до цього ніколи не залишала.

— Саме ця, — відповів він, направляючи Октавію в бічну вуличку. — Вільна Держава — це Вільна Держава. Вона справді вільна. П’ята держава, та, про яку вчителі тобі ніколи не розповідали, тому що самі про неї не знають. Формально ми не є частиною Республіки. — Він підморгнув їй. — Ти не можеш потрапити сюди без запрошення.

— Це тому Переслідувачі з Диму й Тіні зупинилися біля годинникової вежі? — спитала вона, повертаючись у пасажирське крісло. — Тому що не мали запрошення?

— Так, — відповів він після паузи. — Загалом так.

Вона заглянула йому в очі.

— Чи могли б… чи могли б вони спіймати нас тут?

— Тут ти будеш у безпеці, Морріґан. — Він не зводив очей з дороги. — Обіцяю.

Захоплення Морріґан ослабло. Вона згадала, як переконливо він щойно брехав прикордонникам, і не пропустила повз увагу, яка туманна його відповідь. Ця ніч була занадто дивною, щоб можна було щось зрозуміти. У її голові крутився вихор запитань, і вона могла спіймати лише деякі з них.

— Як… тобто… — Морріґан кліпнула. — Я не розумію. Я повинна була померти на Вечоріння.

— Конкретно ти повинна була померти опівночі на Вечоріння. — Він натиснув ногою на гальма і, зачекавши, коли кіт перейде дорогу, вдарив педаль газу. Морріґан так міцно вхопилася за своє крісло, що її пальці побіліли. — Але на Вечоріння не було півночі. Для тебе — не було. Невермур випереджає Джекалфакс приблизно на дев’ять годин. Так що ти пропустила північ — перейшовши з одного часового поясу в інший. Ти обдурила смерть. Прекрасно вийшло. Голодна?

Морріґан похитала головою.

— Переслідувачі з Диму й Тіні — чому вони гналися за нами?

— Вони гналися не за нами, а за тобою. Навіть не гналися. Полювали на тебе. Вони полюють на проклятих дітей. Так і помирають прокляті діти. Боже мій, я так зголоднів. Якби тільки ми мали час зупинитись і поснідати.

У Морріґан пересохло в роті.

— Вони полюють на дітей?

— Вони полюють на проклятих дітей. Думаю, їх можна вважати спеціалістами.

— Але чому? — Вихор думок у її голові набирав швидкості. — І хто їх надсилає? І якщо в проклятті сказано, що я повинна померти опівночі…

— Я готовий на що завгодно заради булочки з беконом.

— Тоді чому прийшли раніше?

— Найтемніші з них не прийшли. — Голос Юпітера звучав безтурботно, але на обличчі відбивався неспокій. Він перемкнув режим, щоб пробратися вузькими брукованими вуличками. — Можливо, вони хотіли потрапити на вечірку. Напевне, працювати під час Вечоріння — повний відстій.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Юпітер, коли вони замкнули Октавію в приватному гаражі на паркінгу. Він смикнув за ланцюг біля величезних дверей, і ті опустилися. Морозне повітря перетворювало їхні подихи на хмаринки пари. — Невермур. Якщо він такий чудовий, то чому ти ніколи про нього не чула? А правда в тому, Морріґан, що це найкраще місце — найкраще — в усьому Безіменному Світі.

Він зробив паузу, вислизнув зі свого просторого синього плаща й накинув його на плечі Морріґан. Плащ був задовгим для неї, руки не дотягувались до кінчиків рукавів, але, міцно загорнувшись, вона відчула тепло. Юпітер провів однією рукою по своїй мідно-червоній зачісці, а другу простягнув дівчинці та повів її прохолодними вулицями, на яких ще тільки починало сіріти.

— У нас надзвичайна архітектура, — продовжував він. — Чарівні ресторани. Надійний громадський транспорт. Клімат теж прекрасний — узимку холодно, не взимку не холодно. Як ти й очікувала. О, а пляжі! Пляжі. — Він замислився. — Ну, взагалі-то, пляжі так собі, але ж не може геть усе бути ідеальним.

Морріґан намагалася встигати не лише за жвавим монологом Юпітера, але й за його тонкими худими ногами, якими він чи то стрибав, чи то біг вулицею, що називалася проспект Вищий Клас.

— Перепрошую. — Вона важко дихала, спотикаючись і накульгуючи через судоми, які стискали її литки. — Чи не могли б ми йти… трохи… повільніше?

— Не можна. Вже майже пора.

— Пора… чого?

— Побачиш. Про що я говорив? Пляжі так собі. Але якщо хочеш розважитись, у нас є Тролезей. Тобі дуже сподобається. Якщо тобі подобається жорстокість. Тролі влаштовують бої кожну суботу, кентаври їздять на роликах щовівторка ввечері, зомбі грають у пейнтбол через п’ятницю, змагання єдинорогів відбуваються на Різдво, а турнір їзди на драконах — у червні.

У Морріґан запаморочилось у голові. Вона чула історії про невелику популяцію єдинорогів у Східноспіві і знала, що десь у дикій природі водяться дракони, але вони неймовірно небезпечні — як комусь могло спасти на думку їздити на них? А тролі, зомбі? Єдинороги? Вона не могла зрозуміти, чи Юпітер говорить усерйоз.

Вони повернули на проспект Волохокрильця, потім рвонули в заплутані дворики, які нагадували лабіринти. Морріґан думала, що це вже ніколи не закінчиться, але нарешті вони зупинилися біля вигнутих дерев’яних дверей із маленькою табличкою з тьмяними золотими літерами, на якій було написано «Готель “Девкаліон”».

— Ви… мешкаєте… в готелі? — пирхнула Морріґан.

Але Юпітер не чув її. Він возився з латунною зв’язкою ключів, коли двері різко відчинились, і Морріґан ледь не відлетіла назад.

У дверному отворі вимальовувались обриси кішки. Не просто кішки. Гігантської кішки. Найбільшої, найстрашнішої, найзубастішої і найкудлатішої кішки, яку вона бачила у своєму житті. Вона сиділа на задніх лапах і намагалася вміститися в одвірку. Її морда була зморщена й розплющена, ніби вона щойно в’їхала нею в стіну, і кішка сопіла й фиркала, ніби гігантська доісторична версія кухонних котів у маєтку Кроу.

Але хоч як її вигляд шокував Морріґан, це було ніщо порівняно з тим, що вона відчула, коли кішка повернула велетенську голову до Юпітера й сказала:

— Бачу, ти приніс мій сніданок.

Розділ шостий. Світання

Морріґан перехопило подих, коли бурштинові очі кішки зміряли її поглядом з ніг до голови. Кішка відвернулась і відступила всередину будинку. Морріґан спробувала відступити, але Юпітер легенько підштовхнув її до входу. Вона в паніці підвела на нього очі. Це якийсь жарт? Він урятував її від Переслідувачів з Диму й Тіні, тільки щоб згодувати своїй гігантській кішці?

— Дуже смішно, — сказав Юпітер у спину кішці, яка пленталася попереду і вела їх довгим, вузьким, тьмяно освітленим коридором. — Сподіваюсь, ти приготувала мені сніданок, мій старий кошлатий звіре. Скільки в нас часу?

— Шість із половиною хвилин,