Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

9

Тиша в конференц-залі була крихкою, як скло, і Зоряна відчувала, як її груди стискаються від уривчастого подиху. Вона відступила від Вадима, його руки повільно відпустили її плечі, але тепло його долонь ще гуділо на її шкірі. Її очі були вологими, сльози залишали солоні сліди на щоках. Вона витягла серветку з коробки на столі, її пальці тремтіли, коли вона витирала обличчя, намагаючись зібрати себе докупи. Вадим стояв поруч, його погляд був м’яким, але з ноткою занепокоєння, а русяве волосся злегка розтріпалося від того, як він провів по ньому рукою.

— Знаєш, тобі треба скинути цю напругу, — сказав він, його голос був низьким, із легким гумором. Він усміхнувся, його очі блиснули пустотливо. — Поїхали на корт? Можеш навіть зламати ракетку чи жбурнути м’яч кудись у кущі.  

Зоряна пирхнула, її губи мимоволі розтягнулися в усмішці. Його слова розірвали задушливу пелену, що тиснула на неї, і вона розсміялася — тихо спочатку, а потім дзвінко, її сміх відлунював у порожньому залі. Вона подивилася на нього, її очі все ще блищали вологою, але в них з’явилася іскра.  

— Дякую, — сказала вона, її голос був щирим, із ноткою тепла. — Ти вмієш підняти настрій.  

Вадим знизав плечима, його усмішка стала ширшою.  
— То що, переносимо підписання угоди? Поїхали на корт, де були вперше. Недалеко від міста, серед дерев. Там зараз зелено, як у казці.  

Вона кивнула, її пальці стиснули серветку, а в грудях заворушилося щось легке, майже забуте. Вони швидко зібралися, залишивши конференц-зал із розкиданими паперами й запахом кави, що вивітрювався. Зоряна кинула коротке повідомлення Олені, щоб перенести угоду на завтра, і вони з Вадимом вийшли з офісу, прямуючи до його машини.

 

Корт, де вони грали рік тому, зустрів їх запахом свіжої трави й шелестом зелених дерев, що оточували майданчик. Весняне повітря було теплим, із легкою ноткою землі після недавнього дощу. За рік тут з’явився маленький магазинчик спортивної форми для тенісу — акуратна дерев’яна будка з білими стінами й полицями, заставленими одягом. Зоряна з Вадимом зайшли всередину, сміючись над тим, як швидко все змінилося.  

Вадим вибрав собі темно-синю тенісну форму — приталену футболку з білими смугами на рукавах і шорти в тон, що підкреслювали його спортивну статуру. Зоряна зупинилася на білій сукні для тенісу — короткій, із легкої тканини, що облягала її талію, із сірими вставками на подолі й грудях. Вона крутнулася перед дзеркалом, її темне волосся розсипалося по плечах, а Вадим пирхнув:  
— Ти виглядаєш так, ніби готова виграти Вімблдон, а не просто пограти зі мною.  

— Стережися, — кинула вона, її тон був грайливим, але з ноткою стервозності. — Я вже можу тебе розгромити.  

Вони вийшли на корт, їхні кросівки тихо ступали по помаранчевій глині. Зоряна взяла ракетку, її пальці стиснули руків’я, і вона почала розминатися — легкі удари по м’ячу, її рухи були плавними, але впевненими. Вадим приєднався, його сміх лунав над майданчиком, коли він навмисне вдарив м’яч занадто сильно, і той полетів у кущі. Запах трави й глини наповнював повітря, а сонце гріло її шкіру, пробуджуючи в ній давно забуту легкість.

 

Тим часом Максим сидів у своїй машині біля офісу, його пальці стискали телефон. Він перевіряв додаток стеження — значок, що позначав Зоряну, раптом почав рухатися, залишаючи межі міста. Його очі звузилися, щелепа стиснулася, а в грудях закипів гнів — темний, пекучий, як смола. Він кинув телефон на сидіння, завів двигун і рвонув услід, його кісточки побіліли від того, як він стискав кермо. Дорога гуділа під колесами, а в голові крутилася одна думка: “Вона з ним.”

Коли він дістався до корту, сонце вже хилилося до заходу, кидаючи довгі тіні від дерев. Він побачив їх — Зоряну й Вадима, що грали на майданчику. Її сміх дзвенів у повітрі, коли вона відбивала м’яч, а Вадим жартував, бігаючи за черговим ударом. Максим завмер, його подих став уривчастим, а очі спалахнули дикою люттю. Він рвонув до корту, його кроки гуділи по траві, і увірвався на майданчик, як вихор.

— Геть від неї! — гаркнув він, його голос був хрипким, сповненим божевільної сили.  

Вадим зупинився, його ракетка опустилася, а брови здивовано піднялися. Він повернувся до Максима, його губи скривилися в холодній усмішці.  
— Вона сама обирає з ким бути, — кинув він, його тон був спокійним, але з ноткою виклику.  

Зоряна кинула ракетку на землю, її груди здіймалися від швидкого подиху, а очі спалахнули гнівом і здивуванням.  
— Максиме, ти божевільний! — крикнула вона, її голос був гострим, як лезо.  

Він рвонув до неї, його пальці стиснули її руку, і він потягнув її до машини, припаркованої неподалік. Вона виривалася, її кросівки ковзали по траві, а запах свіжої глини змішувався з її парфумами — терпким, квітковим, що тільки дратував його ще більше.  

— Пусти мене! — гаркнула вона, її голос тремтів від люті, але він не слухав.  

— Сідай у машину, — процідив він крізь зуби, його очі були дикими, а рука стиснула її зап’ястя ще міцніше.  

Вадим зробив крок уперед, його щелепа напружилася, але Зоряна різко підняла руку, зупиняючи його.  
— Не треба, — кинула вона тихо, її голос був холодним, але з ноткою втоми.  

Вона вирвала руку з хватки Максима, але все ж сіла в машину, її рухи були різкими, сповненими протесту. Двері грюкнули, коли він сів за кермо, його подих був важким, як перед риком. Вадим залишився стояти на корті, його силуэт темнів на тлі зелених дерев, а ракетка висіла в його руці, як забута деталь. Машина рвонула з місця, шини заскреготіли по гравію, і Зоряна відвернулася до вікна, її пальці стиснули край сукні.  

В її грудях гуділи змішані почуття — гнів, тріумф, страх і щось ще, невловиме, що рвалося назовні. Вона відчувала його погляд — палаючий, божевільний, — але не повернулася до нього. Запах трави з корту ще тримався в її волоссі, змішуючись із запахом шкіряного салону, і вона подумала: “Він справді втрачає розум.” Але в глибині душі заворушилося інше — чи не вона сама штовхнула його до цього? Гра, яку вона почала, уже не була просто розвагою — вона горіла, як вогонь, і обпікала її саму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍