Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

— А як ви в перекладах даєте собі раду з діалектами в оригіналі? Шукаєте українські діалектні аналоги?

А: — Я мушу згадати, чи мені траплялося працювати з діалектами. Але радше ні. Мені траплялося, наприклад, багато сленґу, причому того, який вже неактуальний для сучасної американської мови. Коли я працював над антологією поетів Америки 50-60-х років, яку спрощено називають антологією бітників, хоч там насправді лише частина поетів бітники, то мені слідом за оригіналами довелося трохи посленґувати. Але, мабуть, сленґові лексеми мають якусь відносно коротку тривалість життя, доволі швидко старіють і, сказати б, випадають з мови. Наприклад, ми сьогодні вже не називаємо долари ґрінами, як називали їх якісь там стиляги в СРСР початку 60-х. І тому мені доводилося, працюючи над тим перекладом, багато консультуватися з американцями, з nativespeaker'ами. Я звертався до репрезентантів близького мені середовища — до митців, поетів, які добре розуміли моє завдання й охоче мене консультували. Мені дуже важливо було знати рівень архаїчності тої чи іншої сленґової лексеми. Чи вона продовжує жити? Чи справді її розуміють як сленґову, але сьогоднішні носії сленґів уже її не вживають? І, врешті, це треба було якось українізувати, хоч автентичних українських сленґів нам виразно бракує. А що вже казати про українські сленґи у 50-60-ті роки? Тому насправді це були переважно такі собі напіввигадані конструкції. Без міфологізації не обійшлося…

— Не знаю як в Станіславі, але у Львові певний сленґ зберігся ще з польських часів.

А: — Можливо. Але я не про те. Мої рішення в тій антології переважно визначалися тим, що я давав актуальний сленґ, теперішній, а не тодішній, точніше, він у мене зразка 2000-х років, бо тоді я це перекладав. Чому вдався до нього? Тому що для мене робота над тією антологією — це не була робота над пам’яткою літератури. Це була радше робота над такою собі диверсією всередині українського поетичного потоку — щоб осучаснити його мову, енергетику, розширити йому горизонт. Взагалі — змінити розуміння того, якою ще може бути поезія і якою ще може бути поетична мова. Тобі йдеться про певну реконструкторську діяльність із відтворення старих сленґів. Якби я поставився до того проекту як до перекладу літературної пам’ятки середини минулого сторіччя, то справді треба було б дуже ретельно шукати ті сленґові слова, наприклад, у Львові 50-х і 60-х. Але що таке — у Львові? В моїй антології поети з усієї Америки — від Каліфорнії до Нью-Йорка. Як можна те все багатоголосся звести лише до одного географічного пункту?

Б: — А це все та ж наша проблема, що ми не маємо різних українських сленґів, щоб де треба — використати львівський, а де треба — дайте пожартувати — харківський чи одеський…

А: — Але й це було би штучно, так? Власне, ми тут зачепили таку дуже серйозну перекладацьку болячку, такий собі, як ті ж американці говорять, pain in ass, геморой. Добре, от Микола Лукаш. Перекладає Лорку. Він знає, що в оригіналі, у збірці «Циганський романсеро», все або майже все діалектом, ґалісійським. А раз Ґалісія, то хай це буде Ґаліція, тобто Галичина. Хоч могла бути Полтавщина… Чому той діалект, а не інший? Це завжди відкрита проблема. Кожен перекладач якось мусить знайти суто свій ключ. І перекладаючи, не надто дотримуватися «чистоти діалекту», бо це так чи сяк умовність.

— А якщо проза?

А: — Хоч проза, хоч поезія. Головне, щоб усе переплавилося в органічність, органічну читабельну цілісність.

— Ти про інтуїтивне чуття мови і стилю? Чуття, що його не можна описати — треба просто відчути.

Б: — Так, цього не навчиш. Не можна навчити відчувати… Але ти говорив про діалектизми…

А: — Лорка є в російських перекладах, і російські перекладачі фактично це проігнорували. Але в російських перекладах він має значно більший відгомін, так? Бо той, лукашівський, залишається цікавим матеріалом для фахівців, теоретиків перекладу, дослідників того, як можна працювати з діалектом. А також темою, наприклад, для наших дискусій, і це прекрасно. Але якийсь пересічний український шанувальник Лорки, зовсім не фахівець у поезії, коли захоче своїй коханій розповісти про того поета, то він його зацитує в російському перекладі, а не в Лукашевому. Ні, я розумію, що я трохи змішав горох з капустою, бо тут маємо загальнішу проблему — високої впливовості російської мови, порівняно з українською. Тобто російською можна перекладати гірше, але розголос буде ширший і кращий. Так уже працює ця їхня перекладацька машинерія. Вони у своїх перекладах такі самовпевнені, бо мають на те підстави.

Б: — Є випадки, коли проситься якийсь конкретний відповідник. Досить легко перекладати персонажів, які говорять у польській книжці по-ґуральськи, нашим гуцульським діалектом. Бо й живуть гуцули з ґуралями в подібних умовах, і розмовляють смішнувато, як на вухо жителів столиць.

— І виходить так само несерйозно?

Б: — Не все мусить бути серйозно. Хоч я говорю серйозно. Ти сам давав на «Збручі» переклад фрагментів з «Історії філософії по-ґуральськи» ксьондза Тішнера. Гуцульський діалект там абсолютно на місці. Але є й інші. Як передати українською мовою шльонзаків чи кашубів? Нема універсальної відповіді, в одних випадках легко, в інших важко, в третіх неможливо — і мусиш вигадувати щось.

— І ще один аспект перекладу: як перекладаєш з польської мови і тобі трапляється слово, яке має кілька синонімів, одне із них часто співзвучне із оцим польським. Бачу, в багатьох перекладачів є принцип тікати від тих співзвучних із польськими…

Б: — Щоб не казали, що не переклав, а лише переписав кирилицею.

— Так, щоб максимально відрізнялося від оригіналу, щоб було зрозуміло, що ти не просто транскрибував, а саме перекладав. Наскільки доречний такий підхід?