Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Філармонія лишалась у напівтемряві. Вікна злегка запітніли, і світло, що пробивалося крізь шибки, нагадувало про осінній ранок, коли сонце не квапиться вставати. Андрій сидів біля рояля, пальці ледь торкалися клавіш, не створюючи звуку. Його думки плутались, мов партитура, написана поспіхом.
Марта сиділа за кілька рядів, обличчям до сцени, але не дивилася на нього. Вона тримала в руках свою скрипку — з новою струною, натягнутою щойно, ніби шрам на шкірі після рани. Між ними була тиша. Не глуха — уважна. Така, яка не потребує слів, бо в ній уже все сказано.
— Мені було п’ятнадцять, — раптом промовила Марта.
Андрій не рухався. Її голос був рівним, але десь глибоко в ньому жеврів біль.
— Я грала на концерті в районному будинку культури. Це мав бути мій перший сольний виступ. Мій батько не прийшов. Але прийшла мама… і її новий чоловік.
Вона видихнула, не дивлячись на нього. Очі залишались прикутими до інструмента в руках.
— Після концерту я почула, як він каже мамі, що я ніколи не стану великою. Що все це — дитяча гра. Що я виглядаю на сцені, як безголоса лялька з дешевим інструментом. А мама мовчала. Не заперечила. Лише курила.
Андрій знову не відповів. Він знав: іноді мовчання — це підтримка.
— Після того я більше не грала півроку. Кожен раз, коли брала скрипку в руки, в голові лунали його слова. Але ще гіршим було мовчання мами. Воно різало більше, ніж критика. Воно — знецінювало.
Марта обережно провела пальцем по струні.
— Потім, коли вона померла, я знайшла цей зошит — той, що ти бачив. І зрозуміла: вона знала, що в мені щось є. Просто не мала сміливості це визнати. А, можливо, не мала сил боротися за мене.
Вона підняла очі. Тепер дивилась прямо на нього. Погляд — відкритий. Уперше.
— Я боюсь, що музика — це мій спосіб просити любов. І якщо її не буде — я залишусь порожньою.
Андрій вийшов із-за рояля, підійшов, сів поруч. Довго дивився перед собою, перш ніж заговорив:
— А я боюсь, що музика — це єдине, що ще тримає мене при собі. Бо кохання... я вже втратив. І віру в себе теж. Але коли я чую тебе — мені хочеться вірити знову.
Марта не відповіла. Лише поклала скрипку на лавку й схилила голову на його плече. Він не рухався. Тільки дихав. У такт її мовчання. У такт їхньої правди.
Це не було кохання. Ще ні. Але це вже була довіра. А з неї, як з перших нот, починається симфонія.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta», після закриття браузера.
