Читати книгу - "Понтиїзм. Казки кінця світу"

Почім ваш вертеп? — долетів діловитий жіночий фальцет з-за плеча жінки.

— Ми перші тут були, — різко відповіла мати, повертаючи голову.

— Ну, знаєте, — відрубав чоловічий бас, який тримав діловитий фальцет під руку.

— Тааак, — протяжно і виразно затягнула мати.

Голоси ставали дедалі сильнішими, зачинався ще один ярмарковий епізод.

Але малюк уже їх не чув. Старець із лагідною посмішкою ледь відтулив накривку і підніс її до очей малюка. У них відбилися жовтувате яскраве сяйво і зеленувато-смарагдові кольори. Малюк зазирнув у короб і побачив безконечну чорноту, крізь яку світило, ніби маленьке серце величезного організму, сонце і довкола нього, як яйця в кольоровій шкаралупі, літали інші планети.

— Ам, — сказав усміхнений малюк.

— … він, бачте, все ’дно глухий, — закінчила мати перепалку і повернула голову в бік старого.

Той саме затуляв накривку, але жінка встигла побачити, що її зсередини обклеєно маленькими сріблястими зірочками з фольги.

Старий затулив накривку і, ні на кого не звертаючи уваги, покрокував далі.

Жінка вже думала, як непомітно наступити підбором на ногу діловитому фальцету і при цьому не вигребти від наполегливого басу. Малюк відволікся на червоних солодких півників, радісно посміхаючись чомусь своєму.

А старий рухався зі своїми дарунками до пологового будинку, щоби просто побути поруч із місцем, де щодня трапляються чудеса і повторюється історія, як різдвяна пісня, поставлена на повторення.

Листи

У ліжку старенька жінка. Вона чекає на свого дорослого сина, який має скоро прийти. Вона тримає пожовклий запечатаний конверт. Її свідомість і пам’ять, як величезний потік води, в якому подекуди проглядають іще незатоплені території. Вона уявляє себе пташкою, що перелітає з пагорба на пагорб. З кожним разом відстань між пагорбами збільшується, пташка стомлюється.

Вона прокручує спогади, як окремі слайди, що проєктуються на свідомість. Першими приходять фальшиві спогади — спогади про себе, розказані іншими або доуявлені зі світлин. За ними пролітають примарні шкільні роки. Перший шлюб, що минувся так само швидко, як і перша дитсадкова закоханість. А далі пустка.

Вона намацує спогади у темній кімнаті своєї пам’яті. Виринають образи, випадкові спалахи подій і музика. Вагітне чекання доньки, а народження сина. Не з’явлення чоловіка, на якого так довго чекала. І далі-далі, ближче до тепер. Але тепер уже не цікаве. Почувається, ніби пробігла музейними залами, але ще має трохи часу перед закриттям і хоче повернутися назад, хоче нарешті знайти шедевр, заради якого взагалі сюди приходила.

Ниють ноги, стомлені ходити химерними плитами музею пам’яті.

— Я є? — питається вона слабким голосом.

— Я була… була… — стомлені очі затуляються.

І раптом, як швидкий сон, пролітають потрібні спогади. Вона хоче їх схопити. Пташка вже бачить потрібний пагорб; він піднімається з води, виростає до розмірів гори. Пташка долітає до верхівки і знесилено падає на неї, відчуваючи, як розливається тепло по всьому тілу.

Вона згадує.

— Я не була…

* * *

Вона не була скандальною журналісткою. Та й у повсякденному житті не була скандалісткою. Просто так складалося, що всі неправильно її розуміли. Чи то заголовок не так, бачте, написаний, чи факти, пардон, перекручені, чи в інтерв’ю ти вийшов якимсь уже геть недорікуватим бовдуром. Вона це вміла.

Їй майже 30. Перший шлюб розтанув разом з ілюзіями першої закоханості. Татуювання на правиці обідком зеленуватої змійки обкручує руку. Вона ще і не здогадується, як дратуватиме її цей змій-звабник по багатьох роках. Вона сотнями кілобайтів завалює редакції своїми шпальтами та оглядами. Для розрядки між написанням статей постить статуси в соцмережах, упевнена, що комусь це цікаво, і сподіваючись на десяток лайків та два-три перепости.

Особливо потаємні речі вона записує по-старому ручкою в записник. Їй подобається думати, що все записане від руки навіяно змієм-звабником, який водить її рукою, робить розчерки пером.

Поодинокі побачення з чоловіками закінчуються переконанням у їхній тотальній недолугості, нечуйності, нездатності прислухатися до чужих слів, невихованості, неуважності і т. д. Чоловіки відгукувалися на її статуси лаконічними коментарями типу «10 із 10» або «плюстопіццот».

У хвилини особливо тужливої самотності вона подумувала про те, щоби перейти тільки на жінок, надихаючись відомими прикладами з історії, в яких жінка самостійно вибирала, кого і як мати, чи то пак — кохати. Наступного ранку вона розуміла, що ще не все так печально, та й самотність уже не така безнадійна.

Після чергового скандалу головний редактор був змушений вигадати їй умовне покарання. Під тиском інвесторів, «яким ці феєрверки нафіг нада», головний редактор з формулюванням «у рамках програми обміну досвідом і цільової підтримки дружніх видань» відправив її на практику в газету, яка вже досягла глибокого пенсійного віку, чим, безумовно, пишалася. Одначе при цьому була так само несповна розуму і загалом скидалася на острівець позаминулої епохи, якого всі зміни і катаклізми не те що не займали, просто не помічали.

* * *

Простора редакція заховалася в одному з найстаріших і найбажаніших районів міста. Кілька кімнат були завалені архівом світлин, тисячами нерозпроданих примірників газети, а також розтрощеними меблями, що їх невідь-хто дбайливо складав усі ці роки. Більша ж частина приміщення здавалася в оренду юристові. Клієнтів юриста від відвідувачів редакції можна було легко відрізнити, якщо не за віком, то за психічною адекватністю точно.

Так само було і з працівниками газети, які втратили свою молодість, зуби, зір, здоров’я у цих приміщеннях. Так, ніби не вони щомісяця отримували зарплатню, а самі платили данину злому духу, віддаючи і втрачаючи щораз щось своє.

Вже згодом одна із працівниць розповідала, як кілька років тому всією редакцією збирали кошти на операцію, щоби відновити їй зір. За кілька років, мабуть, знову доведеться оперувати, скрушно додавала вона, смиренно вглядаючись у мерехтіння старезного монітора.

Молоду журналістку зустріли радісно і майже без натяків на її вік і стать. Тільки головний редактор із сумною посмішкою сказав: «На жаль, думаю, все одно ваші роки не покращать статистику середнього віку наших працівників».

Він був приємним чоловіком, який міцно тиснув руку і завжди був готовий допомогти. Щоправда, допомогти він не міг навіть собі — газета виходила на борг, папір позичався, фарба вимінювалася, реклама, якщо й була, то безкоштовною.

Журналістку познайомили з усіма, попросили надіслати приклади своїх попередніх писань, вручили десяток газет і звеліли в понеділок виходити на роботу.

Прочитавши кілька чисел, журналістка ніяк не могла втямити, чому газету, датовану майже сьогоднішнім числом, а зроблено і написано так, ніби 30 років тому. І це в найкращому випадку.

Машина часу? Капсула епохи