Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

— Куди не підеш?

Джек розсміявся і тицьнув у напрямку нічиєї землі:

— Туди, звісно — туди не піду.

Альф Сіммондс і собі розсміявся:

— І я тебе, хлопче, не виню.

Він, мабуть, подумав, що Джек жартує, але Френкові на душі похололо, адже він розумів, що Джек це серйозно.

Перед тим як надійшов наказ, стояла тиша. Гармати стихли, ніхто не сміявся й не жартував, ніде ані шелесне, усі чекали мовчки. Френк дивився, як небом угорі котяться хмари, білі віхті пливли над нічиєю землею, ніби це просто природа, а не місце, де йому судилося незабаром загинути. Новий лейтенант був зелений, як трава, що більше там не росла, і всі бачили, як у нього на лобі проступають великі краплі поту. Такого нервового лейтенанта в них іще не було. Та й такого лютого — теж ні. Френк підозрював, що й цього незабаром зніме снайпер, і то не конче ворожий. Вони досі скучали за Малколмом Іннс-Вордом, який пробув із ними шість місяців, перш ніж снайпер поцілив йому в око. Він саме допомагав витягнути пораненого з нічиєї землі, коли снайпер його дістав. Рядовий, який помагав йому, теж загинув, а поранений усе одно помер від газової гангрени, так що все марно.

Джек потоваришував із Малколмом Іннс-Вордом, вони годинами балакали в офіцерському бліндажі про життя й політику, і смерть лейтенанта його приголомшила. Іннс-Ворд і шум, ось що Джека доконало, — дійшов висновку Френк.

Коли надійшов наказ вилазити з окопів, вони аж зітхнули з полегшею: усі сипнули до драбин і через парапет. Унизу лишилося тільки троє: Френк, Джек і новий лейтенант. Френк гаразд не розумів, чому сам не зрушив із місця, власне, він просто на мить завагався — треба було впевнитися, що Джек таки піде — але тут новий лейтенант розкричався й почав вимахувати пістолетом, мовляв, він їх постріляє, якщо вони не вилізуть, на що Джек тихо-тихо сказав:

— Офіцери зазвичай подають особистий приклад, сер.

Не встиг Френк схаменутися, як він уже дивився в дуло ліенфілда нового лейтенанта. А тоді Джек сказав:

— Не треба, сер, ми вже йдем, — і поволік Френка нагору.

Не встигли вони перевалитися за парапет, як Джек гукнув:

— Біжи!

І Френк послухався, бо більше боявся, що новий лейтенант застрелить його у спину, ніж ворожих бомб.

Френк постановив не спускати Джека з ока, чомусь певний, що якщо не відстане, то ймовірність заціліти більша. Він прикипів поглядом до полкової нашивки на спині мундира і до клаптя тканини, зав’язаного на ремені ошатно, як стьожка в дівчини у волоссі, проте Джек зник уже за кілька секунд, і далі Френк наступав сам через стіну туману — насправді це був дим від важкої артилерії, яка знову озвалася. Туман, здавалося, тянувся у вічність, але Френк ішов далі, хоча не здибав ані Джека, ані, як на те пішло, інших — ані живих, ані мертвих.

Він не одразу зрозумів, що сталося. Він просто помер: мабуть, коли втратив Джека з поля зору, і швидше за все, від снайперської кулі, і тепер не нічиєю землею наступає, а кружляє пеклом, і таке от на нього чекає пекло — марш до ворожих окопів через нічию землю без кінця.

Щойно Френк спробував призвичаїтися до цієї нової ідеї, як послизнувся і чи то провалився, чи то з’їхав у кратер, тільки і встиг, що підняти гвинтівку над головою і заволати що є сили. На нього чекала пекельна безодня, у якої немає дна.

Проте його падіння, спуск і крик швидко урвалися, бо він зрозумів, що здолав десь дві третини шляху до дна велетенської вирви. Під ним стояла каламутна бура вода, у якій лицем донизу плавало тіло. Навколо тіла повільними лінивими колами бовтався щур, і Френку раптом згадалося, як вони з Альбертом вчилися плавати якогось спекотного дня. Це було так давно, що майже в іншому житті. Вони були на Кліфтонському водосховищі на Узі, і вода там була такого самого кольору, як у вирві. Джек саме зліг із кором, тож того дня вони були тільки вдвох. Френк заплющив очі, втиснувся у м’яку грязюку на стінці кратера і поринув у спогади, адже найбезпечніше місце — це минуле.

Зосередившись, Френк майже відчув тепло сонця з його дитинства на худих плечах дев’ятилітнього хлопчака, майже почув запах бугили і глоду з берегів Узу. А тоді — перший, приголомшливо холодний доторк води і дивне відчуття, коли пальці розповзаються на мулистому дні. А ще відчув лоскотний доторк мотузки, якою вони обв’язувалися по черзі — один бабрався у річці, а другий стояв на сторожі, готовий витягнути друга, якщо той почне тонути. А ще побачив вербу, що полоскала у ріці пишну сріблисто-зелену крону, як дівчина косу.

Френк просидів у кратері ще кілька годин, відтворюючи у пам’яті перший урок плавання з Альбертом, під кінець якого вони запливали майже на середину ріки. Зморені, але горді, вони вляглися на твердій сухій землі під вербою, щоб обсохнути — Френк згадав, що в нього в кишені є перекус (тоді мати ще була жива), тож вони повечеряли пом’ятим хлібом з полуничним варенням. Коли вони доїли, Альберт повернувся вимазаним у варенні лицем до Френка і сказав:

— А гарний був день, еге ж?

Він, мабуть, заснув, бо коли рвучко підняв голову, то виявив, що дим від гармат розвіявся, й нагорі прозирнуло ясно-блакитне небо. Прямо над ним на краю кратера стояв розсміяний Альберт. Перша думка у Френка була про те, який Альберт схожий на янгола, навіть у хакі і з заправленими під фуражку білявими кучерями. На золотій щоці тяглася тонка риска крові і бруду, а очі в нього були блакитні, як небо, блакитніші, ніж незабудки на сервізі у вітальні на Ловтер-стрит.

Френк спробував щось сказати Альберту, але не зміг витиснути ні слова. Після смерті він почувався так, наче не може прокинутися. А тоді Альберт підняв руку, ніби помахав на прощання, відвернувся і зник за краєм вирви. На Френка навалився страшний відчай, коли Альберт зник з поля зору, ніби в нього щось відібрали. Його затрясло від холоду. Врешті він вирішив, що треба спробувати знайти Альберта, видерся із вирви й рушив у тому напрямку, куди зник друг. Коли він за якийсь час вибрів на перев’язувальний пункт і сповістив медсестрі, що загинув, та сказала тільки:

— Тоді посидьте в тому кутку з лейтенантом.

Френк рушив до