Читати книгу - "Жінка в пісках"

Відпустивши мою руку, клієнтчин брат на мить зупинився, вдивляючись у темряву.

— Та облиште свої фантазії! Я ж вам казав, що тут нічого не винюхаєте, тільки час змарнуєте. А нам той час дорого обходиться. Навіть якби ми платили дурними грішми, то все одно тридцять тисяч ієн на тиждень — великі витрати. Я вас прошу, негайно звідси їдьте.

— Але ж я випив...

— Якщо ті негідники по-справжньому збунтуються, тут таке завариться...

І в цю мить семеро чи восьмеро чоловіків, що поволі сунули до автобусів, раптом змінили напрямок і оточили вогнище. Чорні постаті нараз переплелися, обидві жінки кинулися із зойком до нас, але їх ураз спіймали. Прибула підмога, і кілька чоловіків, закинувши жінок, як лантухи з картоплею, собі на плечі, понесли їх у темряву за автобуси. Звідти долинали тільки прокльони, гвалт і крики «рятуйте!». Та за хвилину жіночий лемент заглушив розгніваний чоловічий крик і брязкіт коло автобуса, що стояв поряд з дамбою. Задзеленчали потрощені шибки, каміння перелітало над автобусами і навіть падало мені під ноги. Коло вогнища обстановка теж змінилася: троє парубків перейшли в контрнаступ. Вони впіймали одного робітника і вдарили його чимось по голові так, що той зойкнув і повалився на землю. Стусали його носаками, може, й руку переламали, а він, бідолаха, аж звивався від болю, перекочуючись на землі. Кілька робітників перевернули бочку з вогнем і, вимахуючи розжареними головешками, кинулися на трьох парубків. Але ті виявилися жвавішими й спритнішими. Хоча робітники мали в руках грізну зброю, вони відступили і взялися до автобусів: почали кидати головешки крізь розбиті вікна. На трьох парубків тепер полетіло каміння. Вони відповідали тим же, але перевага в силі була на боці робітників. Парубки все відступали й відступали, і ось уже всі автобуси зазнали нападу. Викинуті із автобусів газові плитки... газові балони, з яких виривається полум’я... розбитий посуд... Однак руйнівна сила напасників не проявилася ще повністю — напевно, тому, що їх розривали на частини дві спокуси: жінки, яких потягли в глибину річища, і саке, якого тепер можна було напитися вдосталь.

— Збігаю до контори, попереджу.

Сказавши це, клієнтчин брат побіг крізь безладний натовп, та коли перетнув автобусне півколо, кілька робітників наздогнали його і збили на землю. Я не зрушив з місця. Пильно стежачи, як корчиться з болю чорний клубок, я не шкодував, що не протягаю руку допомоги, та й, зрештою, не вважав, що повинен щось зробити.

Порятунок надійшов від одного автобуса. Зупинившись трохи на відшибі, той автобус, що уникнув розгрому, мабуть, тому, що горілки було надто багато й робітники захопилися пиятикою, раптом загуркотів і з відчиненими задніми дверима, гублячи дорогою товари й робітників, що залізли всередину, помчав річищем з такою швидкістю, що аж галька вилітала з-під коліс.

Увага напасників зосередилася на ньому. Робітники, схопивши каміння, кинулись за ним навздогін, дехто навіть намагався вдертись усередину через вікно. Та цей мікроавтобус з мотором, гадаю, меншим тисячі кубічних сантиметрів, скрегочучи, наче розпилюють метал, насилу вибрався на дамбу й залишив переслідувачів далеко позаду.

Одчайдушний вчинок водія того мікроавтобуса дав клієнтчиному братові та іншим автобусам шанс для втечі. Поки робітники гналися за тим автобусом, водії решти автобусів водночас завели мотори, і машини, газуючи з усієї сили, помчали берегом.

Краєчком ока помітивши, що самозваний брат, якого покинули напасники, повзе рачки до трав’янистого підніжжя дамби, я вже збирався бігти до власної, чудом вцілілої автомашини, як раптом похопився: я ж забув про найголовніше... про його щоденника... про те, що треба нагадати, щоб завтра він передав той щоденник сестрі... подумав, що не завадило б, якби він ще раз підтвердив свою обіцянку... Але брата я вже ніде не бачив, цікаво, пощастило йому втекти чи ні? Та як тільки я загаявся, на мене знову полетіли камінці: один улучив у лопатку, коли я, низько схиливши голову, вже біг щосили, але болю я зовсім не відчув. Тільки от біда: перехопило дух, здавило в горлі. Мабуть, дається взнаки випите саке. Однак настрій у мене на диво спокійний, без особливої метушні я знайшов ключа і майже за одним заходом завів мотора. Тим часом більша частина робітників уже збіглася на схил дамби, туди, де був єдиний виїзд з річища. Саме тоді два останніх автобуси, безперестанку сигналячи й кидаючи вгору світло фар, видиралися на дамбу. Перший автобус якось пробився. А другого, що раптом на середині підйому зменшив швидкість (видно, з поспіху не вдалося її переключити), розлючений натовп перекинув догори колесами. Його фари освітлюють схил насипу, метрів двадцять завширшки. Із сухої трави погрозливо стирчить біла палиця, але для чого — я не второпав. На тлі насипу видно, як чорна юрба кинулася до перевернутого автобуса, в якого все ще крутилися колеса. Якщо підбурювач є, то він напевне серед них. Якби тільки вдалося його розпізнати, хоча б у загальних рисах, то це була б найкраща нагода знайти ворога (якщо припустити, що він існує) самозваного брата... Та от ще дужчий зойк... Брязкіт розбитого скла... Заглушую мотор, гашу фари. Там, де був вогонь,— розсипи червоних жарин... Хтось лежить нерухомо на землі — п’яний чи, може, поранений, хтось повзе рачки, а ще хтось, наче сновида, похитуючись бреде до води... Як добре, що перевернутий автобус не загородив дороги. Щоправда, моя автомашина вдвічі менша за автобус. Та досить найменшої помилки, і її очікує така ж доля.

Загасивши фари, я навмисне від’їжджаю далеко від берега. Коло перекинутої бочки з вогнем до мене підбігають троє парубків з братової банди і просять допомоги, але напасники їх наздоганяють і збивають з ніг. А може, тих парубків уже було не троє, а лише двоє.

Не звертаю на них ніякої уваги. Намагаюсь їхати якомога повільніше, але автомашина шалено, як під час випробувань на витривалість, трясеться, деренчить, готова от-от розпастися на шматки. Якщо впаду в рів або настромлю днище на здоровенну каменюку — мені кінець. Та