Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

який його майже не помічав; або треба було бачити величну поставу Коттара (про якого нові його хворі казали, що це скеля); треба було знати, які любовні досади княгині Щербатової і який крах її снобізму виплекали її форс і відомий усім анти-снобізм, аби збагнути один уселюдський закон — звичайно, з винятками, — що люди загартовані — це люди кволі, колись зацьковані, і що тільки сильні духом, байдужі до того, гладять їх по голівці чи не гладять, добрі та ласкаві, хоча в обивательських очах вони недолугі.

Зрештою я не ганю княгині Щербатової. У нас таких, як вона, хоч греблю гати. Одного разу, на похороні котрогось із Ґермантів, славнозвісність, що стояла біля мене, вказала мені на ставного й гарного добродія. «З усіх Ґермантів, — сказав мені цей муж, — це найбільший чудар і дивак. Це дуків брат». Я зопалу відповів йому, що він помиляється, що цей добродій — ніякий не родич Ґермантів і що його прізвище Фурньє-Сарловез. Славнозвісність повернулася до мене спиною і відтоді мені не відклонялася.

Відомий композитор, член Інституту, високий достойник і знайомий Скі, проїздом через Арамбувіль, де мешкала його сест-рениця, з’явився в середу у Вердюренів. Пан де Шарлюс упадав коло нього на Морелеву просьбу, а надто з розрахунку, що в Парижі академік запрошуватиме його на всілякі закриті збори, репетиції тощо з участю скрипаля. Підлещений академік, людина, зрештою, чарівна, пообіцяв уволити його волю і дотримав слова. Барон був зворушений ласкою, яку вчинив йому достойник (зрештою достойник кохав і то палким коханням лише жінок), тим, що дав йому змогу бачитися з Морелем в установах, куди не пускають сторонніх, тим, що славетний мистець подарував молодому віртуозові рідкісну нагоду виступати, прославитися, причому академік віддавав йому перевагу перед іншими не менш талановитими скрипалями, рекомендуючи його для участі в голосних концертах. Але пан де Шарлюс не здогадувався, що він має бути метрові особливо вдячен, бо метр добре знав про взаємини між скрипалем та його шляхетним ласкавцем, а отже, був подвійно вартий його вдячности або, як хочете, подвійно вартий осуду. Він сприяв їм, звичайно, не тому, що співчував їхнім стосункам, бо сам не визнавав іншого кохання, окрім кохання до жінки, натхненниці всієї його музики, він сприяв їм із моральної індиферентносте, з професійного потурання й послужливосте, світської люб’язносте й снобізму. Нітрохи не сумніваючись у характері їхньої приязні, він за першим обідом у Ла-Распельєр спитав у Скі про пана де Шарлюса та Мореля, як питав би про чоловіка та його коханку: «Вони давно разом?» А що був з голови до п’ят світовцем, то волів не ганьбити їх ув очах тих, хто цікавився цією дружбою, ладен був, у тому разі, якби серед Морелевих товаришів пішов поговір, розмаяти його і заспокоїти Мореля, мовивши йому по-батьківському: «Тепер це кажуть про всіх», і далі робив баронові усякі послуги, а пан де Шарлюс думав, що це дуже мило з його боку й водночас цілком природно; він не здогадувався, яка грішна чеснота достойного метра. Бо серед їхніх спільних знайомих не знайшлося такого падлюки, аби внести у вуха баронові те, що шепочуть за його плечима «наздогад буряків» про Мореля. А все ж та проста ситуація цілком достатня для того, щоб довести ось що: навіть та гидка і навряд чи гідна оборонця річ, як «плітка», чи то вона стосується нас самих і тому особливо неприємна, ачи відкриває нам щось пікантне про когось іншого, має свою психологічну вагу. Плітка не дає нашому розумові присиплятися фальшивим образом речей, тішитися позірністю, а не сутністю. Вона перевертає той образ із чарівним спритом іде-аліста-філософа і відкриває нам раптом, чим він підшитий. Хіба міг пан де Шарлюс уявити собі, що одна закохана в нього крев-нячка вигукне: «Як тобі спало на думку, що Меме закохався в мене? Ти забув, що я жінка?» А вона ж бо щиро, глибоко прихилялась до пана де Шарлюса. Чого ж тоді дивуватися Вердюренам, на симпатію і добре ставлення яких він, зрештою, не мав жодного права сподіватися, чого ж дивуватися тому, що вони балакали за його відсутности (і не лише балакали, як це буде видно потім) і чого він ніяк не міг собі уявити, бо воно аж ніяк не накладалося на те, що він чув у своїй присутності? Тільки те, що він чув у своїй присутності, оздоблювало приязними гаслами той уявний домочок, куди пан де Шарлюс іноді заходив, щоб помріяти наодинці і спробувати прикинути, яке ж уявлення склалося про нього у Вердюренів. Там панували такі пестливі воздусі, така благодать, спочив там так покріплював, що пан де Шарлюс, завітавши туди на сон грядущий, щоб позбутися всіх клопотів, завжди виходив звідти усміхнений. Але ж у кожного з нас два таких домочки: напроти того, який ми вважаємо за єдиний, стоїть другий, звичайно нам незримий — справжній, симетричний з тим, що ми знаємо, але дуже відмінний, і його орнаментація, де все для нас несподіване, приголомшить нас, становлячи собою паскудні знаки невідомої для нас досі ворожости. Пан де Шарлюс став би стовпом, якби пройшов у той домочок завдяки плітці, як проходять чорними сходами, де рясніють сороміцькі написи, набазграні біля дверей рукою незадоволених постачальників або вигнаних служників. Але так само, як нам бракує чуття орієнтації, яке мають деякі птахи, ми позбавлені й чуття видющости, і чуття простору; ми уявляємо, що нами дуже цікавляться ближні, тоді як вони про нас і гадки не мають, і водночас не здогадуємося, що інші зосереджують усю свою увагу на нас. Так жив пан де Шарлюс, жив, як риба, переконана, що вода, в якій вона плаває, тягнеться поза шибкою акваріума, де вона відбивається, і не помічає, що біля неї, в пітьмі, стоїть людина й спостерігає, як вона грає, або всесилий рибовод, який у непередбачену і зловорожу мить, поки ще відлег-лу від барона (для нього таким рибоводом буде в Парижі пані Вердюрен), витягне її без жалю з рідної стихії й перекине деінде. Ба більше, цілі народи, оскільки вони — це лише зібрання одиниць, становлять собою масштабніші, але тотожні навіть у дрібницях приклади такої цілковитої, упертої, тривожної сліпоти. У пана де Шарлюса ця сліпота досі виявлялася в тому, що він надміру зухвало й закрутисто розпатякував перед кланчиком, викликаючи у слухачів приховані усмішки, проте в Бальбеку таке патякання ще не завдавало йому — та й не могло