Читати книгу - "Дім, в якому…"

глухий. І все чую. Що відбувається, Сфінксе? У вас там із кимось побачення, так? Між іншим, ти програв, якщо тебе це досі цікавить.

— Їдь за підмогою, — кажу я йому й відходжу подалі від люка, щоб не провокувати його на нові питання. Чути, як він унизу люто чортихається, зі злості буцнувши драбину колесами.

— Хто у вас там? — питає Химера.

— Малюк Табакі, — велично повідомляє Лорд. — Він засікав час.

— Він, я сподіваюся, сюди не полізе?

— Я переконаний, що він не стане цього робити, — Лорд фіксує в моїй граблі флягу з водою. — Його можливості не такі великі, як наші зі Сфінксом.

Химера закочує очі.

— Не перегравай, — прошу я Лорда. — Із нею щось не так, не варто її ще більше накручувати.

— Як скажеш, Сфінксе, — погоджується Лорд. — Просто я не знаю, як спілкуватися з людиною, котра обзиває мене останніми словами ще до того, як я встиг її розгледіти.

Химера дивиться на нього, потім на мене. Закушує губу. Здається, до неї починає доходити, що весь цей час вона поводилася не зовсім правильно. Знизавши плечима — сукня тримається на них без бретелей, якимсь дивом не спадаючи, — виймає з-за кавоварки торбинку з кавою. Насипає у кавоварку невеличку жменьку.

— Буде вам кава, — каже вона. Щосили намагаючись бути люб’язною. Від цієї люб’язності зводить щелепи.

Лорд відкашлюється та кидає на мене здивований погляд. «Що ти їй зробив, зізнавайся?»

— Нічого. Присягаюся, — відповідаю вголос.

Химера встає, шкандибає до нагромадження меблів у кутку та вмикає телевізор, який там стоїть. Біля телевізора — ряд порожніх пластикових пляшок. Вона штовхає їх, і вони розсипаються.

— Води мало, — говорить Химера. — Може не вистачити.

У яскравій сукні на тлі горищної пилюки вона виглядає зовсім недоречно. Коли вона ходить, з-під подолу визирають грубі черевики, як у Попелюшки, яка перетворилася, але не до кінця.

Я сідаю біля розстеленого пледа, проте не на нього, Лорд підповзає ближче. Утрьох ми мовчки дивимося на екран. Бородань в оранжевому рятувальному жилеті розповідає про щось, стоячи на надувному плоту. Про що він розповідає, нам не чути.

— Звук не вдалося направити, — каже Химера похмуро. — Я підключилася до антени, але звуку немає. Може, через це його й викинули.

Ми з Лордом переглядаємося.

Кавоварка не така дивовижна річ, багато хто тягає їх по Дому в наплічниках. Спроба полагодити старий телевізор — інша річ. Це свідчить про те, що Химера провела тут чимало часу.

— Ти з кимось посварилася? — обережно питає Лорд.

— З твоєю дупою, — негайно звучить у відповідь. — Не пхай носа не в свої справи, ясно?

— Ясно.

Кави нам дістається по півпорції — одна на двох. Химера зі зловтіхою вручає Лордові пластиковий стаканчик з кавою на денці й каже, що поступається нам своєю часткою. Ми робимо по два ковтки, після чого Химера демонстративно жмакає і викидає стаканчик.

Золотоголовий роздратований, хоч по ньому не видно. Лягає, обпершись ліктем на наплічник, і висловлює припущення:

— Ясно, вона тут не тому, що з кимось посварилася, — стверджує він замислено. — Така радше рознесе своїм кривдникам черепи, ніж стане через сварку відсиджуватися на горищі.

— Не забудь про сукню, — нагадую я. — Може, в неї тут побачення? Тоді зрозуміло, чому нас так мило зустріли.

— Побачення? Якщо так, то хтось аж надто не поспішає на нього прибути, — Лорд киває на пляшки біля телевізора. — Я навіть сказав би, що цей хтось запізнюється на декілька днів.

Химера сидить, закам’янівши. Зціпивши темні порівняно з обличчям руки на колінах. Нам із Лордом не обов’язково переглядатися, щоби продовжувати гру. Ми дуже часто грали в покер у парі.

— Не розумію, як вона сюди вибралася — в цій сукні, — продовжує Лорд. — Сукня абсолютно не годиться для сходжень.

Про ноги, які не годяться для сходжень, він не згадує, і це правильно.

— Пройшла через дах, — вступаю я. — Через друге горище. Туди ведуть звичайні сходи, а ключ можна якось роздобути. Якщо дуже треба...

— Може, вона від чогось ховається?

— У цій сукні?

— Може, в неї не було часу переодягнутися?

— Хочеш сказати, це її повсякденний одяг?

— Хтось носить їй їжу.

— Це точно.

— Хтось із дівчат знає...

— Можна запитати в них.

— Наприклад, у Рудої...

— Годі! — верещить Химера, заткнувши вуха. — Припиніть негайно!

Ми припиняємо. І мовчки чекаємо.

— Ви ще гірші, ніж я думала, — промовляє вона розгублено. — Ви — цілковите лайно. Невже не можна дати людині спокій?

У голосі жалібні нотки. Для Химери це цілковита поразка, і мене не дивує, що вона раптом вибухає сльозами, але Лорд приголомшений, його переповнює каяття, він готовий негайно здатися. Я хитаю головою, тоді він відвертається, маючи до краю страдницький вигляд.

Химера нічого цього не помічає. Вона потопає в сльозах. Зелена туш виявилася водостійкою, не тече і навіть не розмазується, але на Химеру й без того боляче дивитися.

— Що трапилося? — запитую я. Так м’яко, що сам лякаюся свого голосу.

Химера витирає носа.

— Добре, — говорить вона з огидою. — Я розповім. Адже ви не відстанете.

Вона відвертається.

— Вікна нашого корпусу виходять на виховательські, — каже, не дивлячись на нас. — І дах видно також. Не так давно один хлопець хотів з нього зіскочити. Навіть зісковзнув і повис на руках, але не зумів розтиснути пальці. Не зміг. Я знаю, як це буває. Хто-хто, а я знаю. Потім я його бачила знову. Там само. Як він стоїть і дивиться вниз. Просто дивиться, і все. Я роздобула ключ, і коли наступного разу його побачила, теж залізла сюди. Ми з ним порозмовляли про всяке, він навіть розповів, чому хотів зіскочити...

Я слухаю цю нехитру історію як щось до болю знайоме. Можу присягнутися, що вперше, але відчуття впізнавання надзвичайно сильне. І я не розумію, звідки воно взялося.

Химера виймає з пачки на пледі сигарету. Пальці у неї тремтять. Довгі нігті покриті зеленим лаком.

— От і все, — каже вона. — Ми почали зустрічатися тут іноді. Це був наш секрет. Досить довго. Ще до Закону. А недавно я побачила сон. Нехороший. Прийшла сюди й сиджу, як дурна. Звичайно, це смішно — сукня і таке інше, я тут стережу третій день, а його все немає, хіба мало що побачиш уві сні, але я не могла залишатися на місці, все думала, що а раптом це віщий сон, саме цей, і що я не встигну. А зараз можете гигикати — скільки влізе...

Із люка виринає Горбач у рваній клаптиковій сорочці та в шахтарській касці з ліхтариком. Горб, босі ноги та чорні кучері, які витикаються з-під каски, надають йому дещо потойбічного вигляду.

— І йому не забудьте розповісти, — тицяє вона в Горбача сигаретою. — Нехай посміється. Розмальована дурепа засіла на горищі, це ж здохнути можна, як смішно.

— Хто він? — питаю я.

— Не твоя справа.

— Агов, ви збираєтеся спускатися? — питає Горбач. — Табакі сказав, ніби ви хотіли...

Я дивлюся в очі, обведені зеленою тушшю, і бачу в них веселкову лійку коридора, який відводить кудись... І ще не ступивши у цей коридор з невимовних слів, що їх я розрізняю, як шепіт, знаю: він закінчується дверима. Зачиненими дверима, за якими ховається