Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

категорії: звичайних, добрих, “дурних”. До суду всі дружини тримаються своїх чоловіків, тому згаданий поділ випадає на час після суду.

Звичайні чекають три роки і потім розлучаються.

Добрі чекають п’ять років і потім розлучаються.

“Дурні” чекають своїх чоловіків 25 років, тобто все життя.

Спостереження за групами політв’язнів показують, що еволюція політичного світогляду членів цих груп відбувається упродовж трьох років.

Українські групи політв’язнів прибувають до табору демократами. За три роки перетворюються в націоналістів.

Російські групи прибувають до табору з демократичними ідеалами. За три роки вони стають шовіністами. І звільняються — захисниками імперії (найвідоміший приклад з XIX сторіччя — Дос-тоєвський, з нашого часу група Краснопевцева).

Спостереження за зміною емоційного ставлення політв’язнів до влади показують, що ненависть до влади зростає упродовж п’яти років. Після п’яти років вона вже не зростає. Так, наче душа — це посудина. За п’ять років її заповнили по вінця і далі вже скільки не лий, а об’єм не збільшується — усе повз вінця стікає кудись. Відбувається емоційне притуплення, воно впливає на мозок. Цікаво спостерігати за двома особами приблизно однакового інтелекту, але з різними термінами ув’язнення: один до п’яти років, а другий — більше. Перший у дискусіях використовує багато фактів із сучасного та минулого, проводить паралелі, посилається на висловлювання різних наукових авторитетів і не перестрибує окремих ланок в логічному ланцюзі. Він довгими логічними (і цікавими!) міркуваннями підводить слухача до висновку: комуністична влада — деспотична і її необхідно побороти.

Другий у дискусіях лаконічніший. Усі розмірковування — це його минуле. Він все це давно знає. Логічні розмірковування йому здаються усім відомими, тому зайвими, нудними і непотрібними. І він в ланцюзі своїх висловлювань випускає багато ланок, перестрибує через одну-дві і наближає слухачів до того ж висновку, що й перший, тільки знову ж формулює його стисліше й рішучіше: комуністична влада — людожерська і розчавити її необхідно обухом (либонь, атомною бомбою).

“Я ж не виняток, — думав я про себе. — І тієї еволюції, яку бачу в інших, зазнаю й сам. Як у рисах обличчя свого старого батька повинен я бачити риси власного обличчя, яким воно стане за 25 років, так емоційне отупіння вестиме мозок до втрати гнучкости міркувань і спрощення висновків.”

Але коли я це розумію і чітко бачу себе в майбутньому після певної інтелектуальної еволюції (яку грубо можна назвати деградацією), то чи не можу запобігти розвитку бодай чогось із майбутнього недоброго!

Коли б душа була в однині, запобігти, мабуть, не можна було б. Але душа існує в множині. Вона не тільки зазнає еволюції, а й наче збоку спостерігає за нею. На прикладах інших людей вона передбачає міру своєї еволюції в якомусь доволі скресленому майбутньому відрізкові часу і спроможна давати оцінку тому рівневі власного змінного “Я”. Принаймні коли не можна уникнути появі негативних рис, то бодай пом’якшити їх. Коли пам’ятати про існування своєї душі в часовому просторі між “до мене” і “після мене” і мати її перед зором не як “зараз”, а як проміжок, завдовжки в звичайну тривалість людського життя і бачити його все відразу від початку й до кінця, то можна внести істотні корективи щодо людини — цього творіння Божого, якщо ж їй дано відчувати й розуміти, що з нею відбувається, аналізувати і розуміти оте первинне відчуття і розуміння, то, очевидячки, може включитися в ту тонку матерію, яку називаємо душею, через спілкування зі сферою думки, щось свідомо модифікувати до покращення взаємин з іншими людьми. Це було б ніщо інше, як спроба опиратися людській природі, але ж людська природа — не шаблон, а доволі широкий діяпазон варіянтів людських здібностей, а отже, закономірно припустити: те, що неможливе для людини як середньої величини поняття людської природи, те можливе для окремих осіб з досконалішими здібностями. Шлях до самоудосконалення майже безмежний.

Ще один варіянт емоційної еволюції політв’язнів — людиноненависництво. До нього людина йде крок за кроком. Спочатку ненавидить владу, потім і табірну адміністрацію, далі зосереджує увагу на тих, через кого безпосередньо потрапила до рук КДБ, потім до окремих в’язнів, що колись наступили на п’ятку. Кількість тих, кого людина не просто недолюблює, а люто ненавидить, поступово збільшується, а людей, з ким може нормально спілкуватися, зменшується, тематика розмов — звужується. І окрім балачок про недоліки й погані риси людей, інших немає. Вони незадоволені і злі на весь білий світ і звинувачують усіх; переконані, що чесних і порядних людей немає загалом і мотиви поведінки кожного корисливі, ниці, злі. Як правило, це люди похилого віку і без родин. Втративши родичів, вони не знайшли втіхи в служінні ідеї чи своєму ближньому, життя для них втратило привабливість, і вони знайшли духовний притулок у середовищі таких же людиноненависників, що й самі. А гурт однакових ще більше культивує цей настрій.

У викінченій стадії таких людей одиниці, і слава Богу, бо їх можна просто обходити. Складніше з явищем, про яке я говорив вище — поступове емоційне отупіння.

Англійський письменник і літературний критик Оскар Уайльд казав, що серце людини для того і є, щоб його розбивати. Тюрма не розбиває серце, вона робить його кам’яним. Справді, спробуйте співчувати горю іншого, коли його горе незрівнянно менше від того, якого ви вже зазнавали і не один-два рази, а сотню разів. Горе іншої людини супроти вашого здається таким дрібним, що не заслуговує серйозної уваги, тому і не заслуговує на співчуття. Люди навколо нас — це звичайні нормальні люди з нормальним розумінням величини лиха й нещастя і з нормальним співчуттям іншій людині. Це ви ненормальні, це у вас рівень поняття величини людського горя опущений тюрмою на десять щаблів нижче від нормального. Тому з погляду нормальних людей, ви є людина безсердечна, бездушна, з кам’яним серцем. І це правда! Як не опуститися до рівня тої нечутливости? Як не впустити в свою душу цю правду?

Перший великий поділ усіх український в’язнів — це поділ на поліцаїв, що в роки німецької окупації служили в німецькій поліції, та не поліцаїв.

Другий поділ усіх українців-в’язнів — на політично чесних і сексотів.

У першій класифікації не поліцаї ділилися на націоналістів, антирадянщиків, антикомуністів та інших. Націоналістів було приблизно половина концтабору. Це ті, що воювали проти окупантів під проводом ОУН в УПА, теренових боївках і окремих групах, підпільних організаціях та окремі особи, що боролися за незалежність України, і ті політв’язні, що до ув’язнення були демократами, а в зонах стали націоналістами.

Антирадянщиків (антикомуністів) в