Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

лишив по собі кілька готових шибениць, коли помер...

— ...і Чизвелл їх продав, не давши собі клопоту розшукати Джекових синів і дати їм грошей? Дуже розумно,— кивнув Страйк.— Тож для Джиммі все почалося з законної вимоги отримання батькового спадку. А коли Чизвелл заявив, що нічого йому не винен, почався шантаж.

— Але привід для шантажу не дуже потужний, коли подумати, правда ж? — спитала Робін.— Хіба Чизвелл утратив би через таке голоси виборців? Коли він торгував шибеницями, все було законно, а ще він публічно виступав за смертну кару, тож і лицеміром його б ніхто не назвав. Півкраїни вважає, що потрібно повернути смертну кару через повішення. Не думаю, що люди, які голосували за Чизвелла, сказали б, що він чинив неправильно.

— Теж слушне зауваження,— визнав Страйк,— і Чизвелл, мабуть, витримав би цей скандал. Він і гірші речі витримував: вагітність коханки, розлучення, сина-байстрюка, Рафаелеву їзду під наркотиками й ув’язнення... Але пам’ятаєш, ішлося також про «невмисні наслідки»? — задумано спитав Страйк.— Що такого було на тих фотографіях з міністерства закордонних справ, аж Вінн так хотів їх добути? І про якого Семюеля Вінн сьогодні згадував по телефону?

Страйк дістав записника і щось нашкрябав у ньому своїм щільним нерозбірливим почеркам.

— Принаймні,— сказала Робін,— ми отримали підтвердження Рафаелевої історії про кольє.

Страйк щось буркнув, продовжуючи писати. Закінчивши, він сказав:

— Так, це було корисно... наскільки воно стосується справи.

— В якому сенсі «наскільки воно стосується справи»?

— Що він поїхав до Оксфордширу не дати Кінварі втекти з цінним кольє — це вірогідніша історія, ніж казочка, ніби він мав не дати їй щось собі заподіяти,— відповів Страйк,— але я не думаю, що ми почули все.

— Чому ні?

— Проблема та сама, що й раніше. Нащо Чизвеллу робити Рафаеля своїм емісаром, якщо дружина його ненавидить? Не розумію, чим Рафаель був переконливіший за Іззі.

— Ти затявся проти Рафаеля, чи що?

Страйк звів брови.

— Я не маю щодо нього жодних особистих почуттів, ні добрих, ні недобрих. А ти?

— Звісно, ні,— якось надто поспішно відповіла Робін.— Отже, про яку теорію ти починав говорити, коли прийшла Тіґан?

— О, так,— мовив Страйк.— Може, то й нічого, але Рафаель сказав кілька речей, які раптом мене вразили. Я аж замислився.

— Що він такого сказав?

Страйк розповів.

— Не бачу, що тут узагалі значущого.

— Окремо, може, і нічого, але спробуй зіставити це з тим, що розповіла мені Делла.

— З котрою частиною її історії?

Але навіть коли Страйк нагадав, що саме сказала Делла, Робін так і лишилася спантеличеною.

— Не бачу зв’язку.

Страйк усміхнувся й підвівся.

— Подумай ще трохи. Я подзвоню Іззі та скажу, що Тіґан розкрила нам таємницю про шибениці.

Він відійшов і змішався з натовпом, шукаючи тиху місцину, де можна поговорити, а Робін лишилася крутити залишки тепер уже теплуватого шампанського у пляшечці й обмірковувати те, що Страйк тільки-но їй повідомив. З утомлених спроб поєднати окремі кавалки інформації не поставало нічого зв’язного, і за кілька хвилин Робін здалася і просто сиділа собі, насолоджуючись теплим вітерцем, що роздмухував волосся з її плечей.

Попри втому, розвалений шлюб і острах перед перспективою розкопати сьогодні щось у лощовині, приємно було сидіти тут і вдихати аромати іподрому, теплі пахощі трави, шкіри й кінського поту, інколи перемежовані парфумами жінок, що йшли від бару до трибун, і копчений димок від котлет з оленини, що їх готували у фургоні поблизу. Вперше за тиждень Робін усвідомила, що зголодніла.

Вона взяла корок від пляшечки з шампанським і покрутила в пальцях, пригадуючи інший корок, який зберігала після свого двадцять першого дня народження: тоді Метью приїхав з університету в товаристві нових друзів, серед яких була і Сара. Озираючись назад, Робін розуміла, що батьки хотіли пишно відсвяткувати її двадцятиодноріччя, бо не могли влаштувати святкування на честь її випуску з університету.

Страйка не було вже довго. Мабуть, Іззі викладає всі подробиці, коли вже суть предмета шантажу стала відома. А може (спало на думку Робін) їй просто хочеться поговорити з ним довше.

«Але Іззі не його тип».

Ця думка її навіть трохи налякала. Робін стало соромно за тс, що вона взагалі про таке подумала; сорому лише додалося, коли та думка змінилася іншою.

«Всі його подружки були красуні. А Іззі не така».

Страйк дійсно приваблював на диво вродливих жінок, особливо зважаючи на його власну ведмежу зовнішність і волосся, про яке він сам казав, що воно схоже на лобкове.

«Я, мабуть, маю жахливий вигляд»,— не до речі спало Робін на думку. Вона вже сідала зранку в «лендровер» опухла і бліда, а після того ще плакала. Вона думала, чи не знайти вбиральню і бодай зачесатися, коли побачила, що Страйк повертається, маючи в кожній руці по бургеру з оленячою котлетою, а в зубах — талон на ставку.

— Іззі не бере слухавки,— повідомив він крізь зціплені зуби.— Лишив їй повідомлення. Бери бургер і ходімо. Я поставив десятку на те, що Руда Пантера переможе, і десятку на те, що програє.

— Я й не знала, що ти азартний,— сказала Робін.

— Я не азартний,— відповів Страйк, дістаючи талон з рота і кладучи в кишеню,— але сьогодні маю відчуття, що мені поталанить. Ну, ходімо дивитися перегони.

Коли Страйк відвернувся, Робін непомітно поклала корок у кишеню.

— Руда Пантера,— мовив Страйк з повним ротом бургера, коли підходили до доріжок.— Але ж коняка не руда? Чорна грива, тож вона...

— ...гніда, так,— кивнула Робін.— Ти часом не розчарований, що то конячка, а не пантера?

— Просто намагаюся зрозуміти логіку. Той жеребець, якого я нагуглив — Блан-де-Блан — виявився каштановим, а не білим.

— Тобто не сірої масті.

— Та бляха-муха,— пробурчав Страйк, потішений і роздратований водночас.