Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Шлях на саму гору зайняв якийсь час. Але, якщо хтось думав, що по верху йти буде легше, то йому довелося б сильно розчаруватися. Так, скеля не мала єдиного піку. Її верхня частина була схожа на плато. Ось тільки не рівне плато. Постійні перепади висот, шпилі і западини, що чергуються, ущелини і масивні напливи. Алхімісту довелося здорово постаратися, щоб викласти подобу сходів серед усього цього хаосу. Часом доводилося навіть змінювати напрямок, щоб оминути одну з перешкод. Всю дорогу він думав, як йому вдалося застосувати здатність без візуалізації піктограм. Там, унизу, він хотів одного — бути якомога непомітнішим, щоб вороги на нього не нападали. Можливо, бажання приховати піктограми було настільки великим, що так і вийшло? Жука тепер уже вилізла з кишені і перебралася на плече. Її улюблене місце.

- Як ти це робиш? - не витримав Максуд.

- Як я займаюся справою, яку вивчав понад десять років і заради якої був народжений? - запитав через плече алхіміст. - Це алхімія. Тут так просто не поясниш.

- Ні. Розщеплення, з'єднання, швидше за все, тимчасова незворотність, це зрозуміло. Як ти робиш це на цій самій скелі? Адже вона не піддається трансформації.

Алхіміст округлив очі. Ця людина виявилася досить обізнаною.

- І звідки ти знаєш, що вона не піддається? - спитав алхіміст.

- Точно. Звідки ти знаєш? - вторила йому Амайанта, летячи над самим вухом.

- Цю фортецю створили так, щоб ніхто не міг більше нічого з нею зробити. - пояснив Максуд.

- І як тоді її робили, якщо її, за твоїми словами, не можна міняти? А головне, хто її створив? - Амайанта схрестила руки на грудях.

Найбільше їй не подобалося, коли з'ясовувалося, що хтось знав більше за неї навіть з якогось неважливого питання. А тут ціла фортеця.

- Її створили з каменю. Хоча у нас так уже не кажуть. Створюють Химерниці. А ми творимо. А, хай вже буде. Створили. Як же її могли створити з каменю, що не піддається творінню? - спитав алхіміст, створюючи нові і нові щаблі.

- Абсолютні. Такі самі, як і ти.

Алхіміст зупинився. Він обернувся. Чемпіони припинили рухи і на хвилину їхній металевий брязкіт не стояв у вухах.

- Є ще? - з надією спитав алхіміст.

- Були. Тисячі років тому. - сказав Максуд.

- Два алхімісти? - спитала Амайанта, витріщивши очі. - Вони разом працювали над створенням фортеці?

- Так, кілька алхімістів працювали над фортецею. - кивнув воїн. - Тільки з різницею у тисячу років.

- Ти дивно відповідаєш і говориш із повітрям. - алхіміст потикав пальцем у напрямку Максуда. - Сподіваюся, що вище командування у вашого війська виявиться кмітливішим.

- Вище командування перед тобою, друже. Він маршал. - розвів руками Румадеу.

У алхіміста щелепа відвисла. Зовсім справи погані. Міста немає. Є якийсь форт. Усім там заправляє людина. Наполовину божевільна людина. Сандрін прочитала ці думки в очах драйтла і обернулася до Максуду.

- Бачиш, не тільки мені здалося при нашій першій зустрічі, що ти божевільний. - вона посміхнулася воїнові.

- Зараз не час зупинятися. - Максуд кивнув алхімісту, змушуючи того рухатися далі.

Той продовжив рух. А в голові крутилося сто запитань. Навіщо він прийшов сюди? Що він сподівався побачити тут? Очевидно, не купку драйтлів на чолі з людиною. І ще ця Химерниця. Його кинуло в піт при згадці про неї. А там унизу стоять десятки тисяч ворожих солдатів. А може, й сотні тисяч. З висоти добре видно. Іцуко був такий упевнений, що йому треба сюди потрапити. І голова поселення. Весь табір його проводжав. Ось він і прийшов. І що тут побачив? Безнадійне становище жменьки драйтлів, якими заправляє божевільна людина?

Алхіміст так був зайнятий прокладанням прохідного шляху, що зовсім пропустив, як унизу з'явилися обриси фортеці. Він помітив її лише тоді, коли залишалося зробити кілька кроків для того, щоб зістрибнути на її кам'яні вулиці. Величезна. Просто величезна фортеця. Ні, це не сторожовий форт, який він малював у себе в думках. Ця фортеця була більшою за деякі міста, що траплялися на його життєвому шляху. Алхіміст нарахував п'ять стін. Перша, біля основи, була найпотужнішою і найдовшою. Інші менше та розміщувалися вище. На двох останніх рубежах чітко виднівся рух не лише на стінах, а й біля будинків, бараків та ще якихось споруд. За десять метрів від себе він побачив солдатів. Ті тицяли пальцем у його бік і про щось перемовлялися. Алхіміст зміг придушити своє захоплення величезною фортецею і проклав шлях.

За хвилину вже всі стояли на кам'яній вулиці.

- Ласкаво просимо до фортеці тисячі фонтанів. Моє ім'я Максуд. Химерниця — Сандрін. Чемпіони — Зодема та Румадеу.

- Максуд? Легко запам'ятати. - хмикнув алхіміст. - Був такий... А, ти все одно не знаєш.

Ніхто йому не відповів. Але всі дивилися лише на нього. Напевно, він повівся некрасиво, не назвавшись.

- Моє ім'я - Поєднувач.

- Поєднувач? Що ще за таке ім'я? - пролунав жіночий голос.

Максуд озирнувся. Довго шукати її не довелося. Ейр швидко підходила до них. За нею йшли Звір, Жазель та Делоріс.

- Як ви... - тільки й міг вимовити Максуд.

Делоріс посміхнулася, побачивши свого вчителя цілою та неушкодженою:

- Ейр сказала, що якщо море не омиває нашу фортецю, а земля прогнулась під вагою чобіт амаліонів, то ви зійдете з самого неба. - дівчина підняла руки верх, дивлячись на сонце. - Боюся, вона й сама не підозрювала, наскільки буде близькою до істини.

Калібрісто зайняв позицію у центрі передової групи. Командувати звідси було не так зручно, адже йому доводилося озиратися на побудови людей та драйтлів. Але, за задумом Максуда, вони взагалі не повинні вступати в бій. І цей план йому подобався. Немає бою – немає втрат. Кожен солдат становив для нього неймовірну цінність. У фортецю в ідеалі треба було повернутися з тією ж кількістю бійців, або з більшою. Інші варіанти вважалися неприйнятними. Звісно, він зараз переживав лише щодо Зодеми. Він ухвалив поспішне рішення, відправивши її з цими людьми. Необдумане. І ще той чемпіон побіг за нею. Як командир, він вважав, що Румадеу порушив усі протоколи і повинен отримати серйозний рознос, зазнавши заслуженого покарання. Як батько, він залишився задоволений, що Зодема не боротиметься на самоті.