Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

до нещастя і злочину, – то суперечність у думках і вчинках, яка не робить честі моєму розуму.

«Тіберже, – заперечив я, – легко перемагати вам, коли нічого не протиставлено вашій зброї! Одначе вислухайте й мої докази. Чи можете ви стверджувати, що те, що ви називаєте блаженством доброчесності, вільне від страждань, знегод і хвилювань? Як назвете ви в’язницю, хрест, страти і жорстокість тиранів? Чи скажете ви, разом із містиками, що муки тілесні – блаженство для душі? Ви не наважитеся так говорити; це – недоказовий парадокс. Отже, блаженство, що прославляється вами, змішане з множинністю страждань; чи, висловлюючись точніше, воно лише безодня всіляких прикростей, крізь яку людина поривається до щастя. Якщо ж сила уяви допомагає знаходити задоволення в самих бідах, тому що вони можуть вести до бажаного щасливого кінця, чому ж, коли йдеться про мою поведінку, ви розглядаєте такий же умонастрій як суперечливий і безрозсудний? Я люблю Манон; я пориваюся через безліч страждань до життя щасливого і спокійного біля неї. Нелегкий той шлях, яким я йду, але надія досягти бажаної мети пом’якшує його труднощі, і я визнаю себе достатньо винагородженим однією миттю, проведеною з Манон, за всі печалі, звідані заради неї. Отже, всі обставини з вашого і з мого боку уявляються мені однаковими; чи вже якщо є яка-небудь різниця, то до моєї переваги, бо блаженство, на яке я сподіваюся, близьке, а ваше – віддалене; моє блаженство тієї ж природи, що і страждання, тобто зрозуміле земній людині; природа ж вашого невідома, і приймати його можна тільки на віру».

Тіберж, здавалося, був переляканий таким міркуванням. Відступивши на два кроки, він суворо зауважив, що слова мої не лише ображають здоровий глузд, але є жалюгідним софізмом, нечестивим і безбожним. «Бо, – додав він, – це зіставлення мети ваших страждань із тією метою, яку вказує релігія, є однією з найбільш вільнодумних і жахливих ідей».

«Визнаю, – погодивсь я, – що ідея неправильна; але майте на увазі, не в ній суть мого міркування. Моїм наміром було роз’яснити вам те, що ви розглядаєте як суперечність: постійність у любові злощасній; і вважаю, мені вдалося довести вам, що, коли тут і є суперечність, ви так само від неї не врятуєтеся. Лише в цьому сенсі я робив свої зіставлення і продовжую на них наполягати.

Ви заперечите, що мета доброчесності безмежно вища за мету любові? Хто заперечує це? Але хіба в цьому суть? Адже йдеться про ту силу, з якою як доброчесність, так і любов можуть переносити страждання! Судімо за результатами: відступники від суворого обов’язку доброчесності зустрічаються на кожному кроці, але наскільки мало знайдете ви відступників від любові!

Ви заперечите далі, що, коли існують труднощі на шляху доброчесності, вони не неминучі; що нині вже не буває ні тиранів, ні розпинань на хресті, й можна спостерігати безліч людей доброчесних, які ведуть життя тихе та спокійне? Дам відповідь вам також, що зустрічається й любов мирна та благополучна; і вкажу ще на одну відмінність, яка говорить явно на мою користь, саме що любов, хоча і обманює дуже часто, обіцяє принаймні втіхи та радощі, тоді як релігія обіцяє лише молитви та сумні роздуми.

Не тривожтеся, – додав я, бачачи, що, при всьому його співчутті до мене він готовий засмутитись, – єдиний висновок, який я хочу зробити, полягає в тому, що немає гіршого способу відвернути серце від любові, як намагатися порушити його впевненість у її радощах та обіцяти більше щастя від вправляння в доброчесності. Ми, люди, так створені, що щастя наше полягає в насолоді, це незаперечно;[116] вам не вдасться довести протилежне: людині не треба тривалих роздумів для того, аби пізнати, що з усіх насолод найсолодшими є насолоди любові. Вона не забариться виявити, що її морочать, обіцяючи якісь інші, привабливіші радощі, і цей обман вселяє їй недовіру до найтвердіших обіцянок.

Ви, проповідники, що бажаєте привести мене до доброчесності, запевняєте, що вона абсолютно потрібна; але не приховуйте від мене, що вона сувора і важка. Ви можете довести з повною переконливістю, що радощі любові скороминущі, що вони заборонені, що вони спричинять вічні муки, врешті, – і це, можливо, справить на мене ще більше враження, – що чим солодші й чарівніші вони, тим прекраснішою буде небесна відплата за таку велику жертву; але визнайте, що доки у вас б’ється серце, ваше найвище блаженство тут, на землі».

Останні слова моєї промови повернули Тібержу гарний настрій. Він погодився, що думки мої не такі вже безрозсудні. Він навів єдине заперечення, поставивши мені питання, чому ж я не дотримаюся своїх власних принципів, пожертвувавши негідною любов’ю, сподіваючись на ту нагороду, про яку в мене склалася така велика ідея. «Дорогий друже! – відповів я. – Тут-то і визнаю я свою слабкість і нікчемність. На жаль! обов’язок мій чинити так, як я розумію; але чи в моїй владі мої вчинки? Чи може хто надати мені допомогу, щоб забути чарівність Манон?» – «Нехай Бог пробачить мені! – сказав Тіберж. – Я, здається, чую слова одного з наших янсеністів[117]». – «Не відаю, хто я такий, – заперечив я, – і не бачу ясно, ким маю бути; але достатньо відчуваю істинність того, що говорять вони».

Наша розмова була корисною принаймні тому, що викликала співчуття мого друга. Він зрозумів, що в моїй розбещеності більше слабкості, ніж злої волі. І надалі він виявив більше дружньої налаштованості надати мені допомогу, без якої я загинув би остаточно. В той же час я не відкрив йому свого наміру тікати з Сен-Лазара. Я попросив його тільки передати мій лист за призначенням. Я приготував лист іще до його приходу і, навівши безліч аргументів, вручив конверт Тібержу. Він точно виконав моє доручення, і наприкінці дня Леско отримав листа, йому адресованого.

Він з’явився до мене наступного дня і благополучно був допущений під ім’ям мого брата. Радість моя була безмежна, коли я побачив його. Двері камери я ретельно зачинив. «Не втрачаймо ні хвилини, – сказав я, – спочатку розкажіть мені все, що ви знаєте про Манон, а потім порадьте, як мені розбити мої кайдани». Він запевнив мене, що не бачив сестру з дня мого ув’язнення, що про її, як і мою долю дізнався він тільки після ретельних розшуків, що кілька разів з’являвся він у притулок, але йому відмовляли в побаченні з нею. «Мерзенний Г*** М***! – закричав я. – Дорого ти мені за це заплатиш!»

«Що стосується вашого звільнення, – вів далі Леско, – то справа ця важча, ніж ви вважаєте. Учора ввечері