Читати книгу - "Війни художників"

Але, якщо думаєш, що далі було безбідне життя, ти помиляєшся! Безгрошів’я переслідувало мене усе життя.

— Мені треба піклуватися про дружину й сина! Дружина не має певного заробітку. Вони обоє залежні від мене.

— У мене було три сини і дружина, яка теж не мала певного заробітку. Вона була швачкою. Я одружився з нею, коли мені було 49.

— 49?

— Так, 49. У неї вже був син.

— Твій син?

— Так. Мій син. А потім народилося ще два. Останній, коли мені було 60. Якби у них не було засобів до існування — скажімо, мій пензель не приносив би грошей — вони б мене зрозуміли. І, запевняю тебе, не судили б мене. Запевняю тебе, у нас на столі не щодня було м’ясо. І навіть не щотижня, — Ренуар допив чай, встав і потягнувся. — Скільки тобі років?

Гущенко розглядав Ренуара, цього високого чоловіка з доброзичливим обличчям, довгими руками з великими кистями і приємною посмішкою.

— Мені 40.

— Коли мені було сорок, я написав найулюбленішу свою річ — «Сніданок у солом’яних брилях». Яку навряд чи перевершив. Хоча ні, потім ще були «Парасольки». Словом, у твоєму віці я був бідним і щасливим. Малював і не переймався думками про гроші, — Ренуар пройшовся терасою з кінця в кінець. Зупинився перед Гущенком. — Що ще тебе цікавить?

— Кажеш, бідував? — запитав Гущенко, підвівши погляд. — Між бідуванням і нестачею грошей, чи обідом без м’яса — велика різниця.

— Можеш не сумніватися. Я бідував, — Ренуар розвів руками. — Навіть коли вже був відомим.

— А я не вважаю себе відомим.

— Не варто заздрити. По-перше, тобі лише сорок і в тебе все попереду. А по-друге… По-друге, я постійно сильно хворів. Ревматичний артрит. І, мабуть, погодився б поміняти здоров’я на популярність. Я волів би бути невідомим маляром. Більш того, всі гроші, що я заробив в останні роки, ми витратили на переїзд ближче до моря, аби лікувати той клятий артрит.

Урешті-решт, на зміну популярності прийшла слава. Але я вже був зовсім немічним, а за кілька років до смерті мене розбив параліч. Утім, руки рухалися. Я малював і був щасливим.

— Ким був твій батько?

— Звичайним кравцем.

— Я свого зовсім не знав. А чи міг би ти відмовитися від улюблених своїх робіт, якби такою ціною можна б було забезпечити родину?

— Ти про що?

— Ти погодився б, щоб не було, скажімо, «Сніданку у солом’яних брилях», або «Гойдалки», але твої діти жили краще?

Ренуар довго думав, нарешті сухо й рішуче, як відрізав, сказав:

— Ні.

— Чому — ні?

— Ти знаєш, і мої сини, і моя дружина, я впевнений, не дозволили б мені так зробити, — він посміхнувся. То була гордість за сім’ю.

— У кожній твоїй роботі — свято. Як таке може бути? — Гущенко ставив запитання за запитанням, навіть уві сні він розумів, що час у нього обмежений.

— Бо життя — це і є свято! — проголосив Ренуар. Чомусь зробивши жест у бік пейзажу, що відкривався з тераси. І неочікувано для Гущенка раптом сам поставив запитання: — Чи цікавляться у твій час моєю творчістю? Я відомий?

У його голосі вчувалася надія і навіть біль.

— Дуже, — із задоволенням відповів Гущенко. Йому подобалося приносити гарні звістки.

— Мої картини крадуть? — із задоволеною посмішкою запитав великий майстер.

— Так, я багато про це чув.

— Вважай, що життя склалося, — Ренуар ще раз задоволено посміхнувся і швидко розтанув у блакитній імлі.

5 травня 1940 року, 17 год. 10 хв.

Москва

Двоє співробітників НКВС в автомобілі ЗІС на вулиці Біговій уже котрий день нудилися за опущеними шторами.

— Слухай, якого дідька ми стовбичимо тут з дня у день? Нічого ж підозрілого! Ця жінка — на роботу, з роботи — в дитсадок, з дитсадка — додому, — роздратовано сказав один, знімаючи із шиї зашморг краватки.

— Наказ товариша Саркісова, — відповів другий. — Накази не обговорюють, а виконують. У Конторі краще знають, де нам стовбичити і що робити.

— Хоч би почитати щось можна було! Я вчора дістав «Аеліту» Олексія Толстого. Класна річ! Як один полетів на Марс.

— Читати заборонено інструкцією.

— Заборонено, заборонено… Можна читати по черзі.

— Від таких начитаних, як ти, лише проблеми.

— Ленін сказав: «Учитися, учитися й учитися», — зауважив прихильник Толстого. — Той художник, якого ми пасли, кудись зник. Може, вже посадили?

— Може…

— А його дружина, хто вона? Ворог народу?

— Менше знаєш — міцніше спиш. Може, й ворог народу. Ось вона!

На розі з’явилася жінка з маленьким хлопчиком. Хлопчина щось жваво розповідав, тримаючи матір за руку.

Марія слухала щебетання сина, але його слова не доходили до її свідомості. Вона думала про Гущенка. Іноді проходив день і вона навіть не згадувала його. Не відчувала, що їй бракує чоловіка. А іноді — як сьогодні — їй сумно до сліз і дуже бракує його. Можливо, ці відчуття пов’язані з погодою? Сьогодні над Москвою низьке, похмуре небо. Сіро й непривітно. А значить, день суму.

За жінкою із хлопчиком із заштореного ЗІСа уважно спостерігають дві пари очей.

— Якщо її посадять, що буде з малим? — запитав один, копирсаючись вказівним пальцем у носі.

— Здадуть у дитбудинок. Держава виховає його справжнім радянським патріотом. І він нічого не буде знати про своїх батьків — ворогів народу, — відповів другий.