Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

власника кав'ярні, не має жодного як зять одного з найшановніших громадян Суланжа. А тимчасом дядько Сокар чув небагато сватань. У двадцять два роки дочка його опасистістю, ґрунтовністю будови й вагою могла конкурувати з пані Вермішель, моторність якої здавалася просто-таки чудом. Звичка сидіти за прилавком ще посилювала схильність до гладкості, якій Аглая була зобов'язана батьковій крові.

— І який це чорт сидить у цих дівках? — спитав дядько Сокар Рігу.

— Ех, — відповів колишній бенедиктинець, — це той самий чорт, який найчастіше потрапляє в церковні лапи.

Замість відповіді Сокар став розглядати на вивісках, що поділяли вікна, більярдні киї, сполучення яких ледве тільки виправдувалось з-за місць, де не вистачало штукатурки, вищербленої рукою часу.

У цей момент з більярдної вийшов Бонебо з києм у руках і сильно вдарив ним Марі, кажучи їй:

— Через тебе я промазав, але по тобі я не промажу й буду продовжувати, аж поки ти заткнеш свою пельку.

Сокар і Рігу, визнавши за вчасне втрутитися, увійшли в кав'ярню з майдану й підняли в повітря таку силу мух, що день потьмарився. Дзижчання скидалося на далекі вправи школи барабанщиків. Після першого переляку товсті мухи з синюватими черевцями в компанії маленьких мух-кусачок і кількох ґедзів повернулися на свої місця на вікнах, де на трьох рядах дощок, фарбування яких зникло під масою мушиних чорних точок, виднілися липкі пляшки, наче солдати в строю.

Марі плакала. Знести побиття від коханого на очах у суперниці — це таке приниження, якого не переносить жодна жінка, хоч би на якому щаблі суспільних сходів вона була, і чим нижчий цей щабель, тим несамовитіше виявляється її лють; отже, Тонсарова дочка не помітила ні Рігу, ні Сокара; вона впала на табуретку в похмурому й дикому мовчанні, яке споглядав колишній чернець.

— Пошукай свіжий лимон, Аглає,— сказав дядько Сокар, — і вимий сама бокал.

— Ви розумно зробили, що вислали свою дочку, — шепнув Рігу Сокарові,— їй загрожувала небезпека, може, смертельного поранення.

І своїм поглядом він показав на руку, якою Марі стискувала ніжку табурета, вхопивши його, щоб запустити в голову Аглаї, і вже націлившись.

— Ну, Марі,— сказав дядько Сокар, стаючи перед дівчиною, — сюди ходять не хапатися за табурети… А коли ти розіб'єш мої дзеркала, то молоком своїх корів ти за них не розквитаєшся…

— Дядьку Сокар, ваша дочка гадина, а я ніяк не гірша за неї, чуєте! Коли ви не хочете взяти Бонебо собі в зяті, пора йому сказати, щоб він ішов грати на більярді в інше місце!.. Хай він там і програє свої гроші…

На початку цього потоку слів, скоріше викрикнутих, ніж сказаних, Сокар узяв Марі поперек талії і викинув її на вулицю, незважаючи на її крики та опір. Це було для неї дуже вчасно, бо Бонебо з палаючим поглядом знову з'явився з більярдної.

— Цим справа не скінчиться! — закричала Марі Тонсар.

— Іди геть! — загорлав Бонебо, якого Віоле тримав поперек тіла, щоб запобігти якійсь брутальності.— Іди к чорту, або я ніколи не заговорю з тобою й не гляну на тебе.

— Ти? — сказала Марі, кидаючи на Бонебо розлючений погляд. — Спочатку поверни мені мої гроші, і я залишу тебе панні Сокар, якщо вона досить багата, щоб тебе утримувати…

Викрикнувши ці слова, Марі, перелякана виглядом алкіда Сокара, що ледве утримував Бонебо, який стрибнув на неї, наче тигр, втекла на дорогу.

Рігу посадив Марі у свій візок, щоб врятувати її від люті Бонебо, голос якого долітав аж до будинку Судрі; далі, сховавши Марі, він повернувся випити свій лимонад, поглядаючи на групу з Плісу, Аморі, Віоле й слуги, які намагалися заспокоїти Бонебо.

— Ходімо, гусаре, ваша черга грати! — сказав Аморі, невеличкий білявий хлопець з каламутними очима.

— Та й вона вже втекла, — сказав Віоле.

Якщо хто-небудь бував колись вражений несподіванкою, то це був Плісу, помітивши, що бланжійський лихвар сидить за одним із столів і більше зацікавлений його особою, ніж сваркою двох дівчат. Мимоволі судовий виконавець не зміг приховати на обличчі щось подібне до здивування, яке звичайно збуджує зустріч з людиною, проти якої маєш зуб або лихий задум, і він одразу повернувся в більярдну.

— Прощавайте, дядьку Сокар, — сказав лихвар.

— Я приведу вашого коня, — сказав лимонадник, — зачекайте трохи.

«Як мені дізнатися, про що розмовляють ці люди, граючи свою партію?» — питав себе Рігу, дивлячись у дзеркало на слугу.

Слуга цей був людиною на всі руки: він обробляв виноградник Сокара, підмітав кав'ярню й більярдну, підтримував у порядку сад і поливав «Тіволі», все це за двадцять екю на рік. Він був завжди без куртки, крім тільки особливо урочистих випадків, і весь його костюм складався з синіх полотняних штанів, грубих черевиків та смугастого оксамитового жилета, поверх якого він, прислужуючи в більярдній або кав'ярні, надягав полотняний фартух. Цей фартух з нагрудником був відзнакою його посади. Цього хлопця лимонадник найняв під час останнього ярмарку, бо в цій долині, як і в усій Бургундії, прислугу наймають на ярмарковому майдані, строком на рік, цілком так само, як купують на ньому коней.

— Як тебе звати? — спитав Рігу.

— Мішель, до ваших послуг, — відповів слуга.

— Ти інколи бачиш тут дядька Фуршона?

— Двічі або тричі на тиждень, разом з паном Вермішелем, який дає мені по кілька су, щоб я попереджав, коли нагряне його жінка.

— Він славний дідусь, дядько Фуршон, освічений і розумний, — сказав Рігу, розплатився за лимонад і вийшов із смердючої кав'ярні, побачивши, що дядько Сокар підвів його коня до ґанку.

Сідаючи у свій візок, Рігу помітив