Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

ворог. Чорна надія в ньому бурлить, розростається. У його кишках вирує людська кров, гріє його. Цілі сплюндровані, змарновані, висмоктані, винищені покоління додають сили величезному животові. Кишки набухають, як море, клекочуть громом. Часом вже його чути з-під землі. То бурлить море крові, гримить у нутрощах чорта. У щораз більшому шалі він гризе ланцюги, скелі та мідний тік. Постійно тратить сили, але набирає нових. Щораз сильніше гризе кайдани.

Цісар християнський Йосиф закликає вас, щоб ви наново зв’язали Архиюду, перемінили його порядки, не дали йому ссати крові та долі людської. Могутнє серце в мого побратима Йосифа. Тримає меч наготові, а править очима. Якби ви побачили цісарські очі, якби ви побачили руку чарівника, не сварилися б ні хвилини. Бідаки хочуть світ ділити й молотити, багачі – молоти і ховати до стодоли, а жиди – продавати світ. Кожен хоче гайдуками, кайданами чи грошима світ лічити.

Гайдуками і посіпаками хочеш лічити світ, Фільку мудрий, годувати далі Архиюду? Посіпак вигнати, а гірський народ розгайдучити? Ні! Пан цісар заповідає інші порядки. Адже це й Довбуш заповів: «Кров людськая не водиця». Пан цісар хоче, щоб усі були неголодні й гідні, вільні! Не думайте всякчас про бійки, ані навіть про ґаздування, думайте про те, що прийде, що вже йде.

Велику силу збирає цісар. З неба має допомогу. А ми звідси, найсміливіший народ, передова цісарська сторожа.

Тепер було очевидно, що або сам – скорше божевільний, ніж здоровий – чарує, або цісар чарує через нього. Так сумно людям чогось зробилося. З хмар виповзла туга. Жалібно застогнала у них, ніби маленьке теля ревіло за коровою.

Шелестів у тумані згорнений папір. Ще раз блиснула палиця для патенту і закрилася. Дмитро зник у тумані, пішов, ніхто не знав куди.

Так Андрійко оповідав про зібрання серед туманів.

* * *

Проте Дмитро довго не засиджувався в Головах. Шкінди, а за ними й інші, виговорювали на цісаря і на Дмитра, що могли. Оповідали, що після Дідової суботи самі пушкарі з парадом відпровадили Дмитра до хати, бо ані один старий побратим не залишився з ним. У тумані ніхто добре не придивився. Плітки та брехні, як уперті сороки, кружляли на головою Дмитра і скрекотали. Оленка непристойно кепкувала з цісаря, а Дмитрові просила переказати таке: так, як той молодий вовк, що побув у неволі чи в хаті під лавою, чи в притулі між безрогами, втрачає нюх і слух, втрачає лісову мудрість, уже вітер до нього не заговорить, уже полонина йому письма віщого не розкриє, уже старий ліс його не повчить – так і Дмитро, відколи став брататися з панами. Так казала Оленка.

Дмитрові змалів сільський світ. Він не хотів допускати відвертої суперечки, а впокоритися й усе це терпіти також не хотів. Наближалася зима, він уперше за багато років був у батьківській хаті. Роками тужив за цим. Але тепер було інакше, ніж роки тому, інакше, ніж очікував. Уже навіть не міг перейти через Білу Річку на Шкіндовукичеру, а з товаришів до нього навідувався лише Куділь. Батьківська хата була ясна й весела, оскільки молодий жидівський мандрівник вставив скляні шиби, але, коли Дмитро сидів у хаті без діла, смуток точив йому серце. Уже навіть Штефанко був не дуже радий з того всього, що чув від Дмитра.

– Як же ти то хочеш, синочку, яка ж то має бути цісарська свобода для всіх однакова, а без ґаздування? Будь-хто має бути рівний нам, і пустий зайда без роду? І постійно товариство, і віча, і війни, і багато галасу. А куди ж подінеться худоба та стара правда? Я цього не кажу, але хтось міг би подумати, що – борони Боже – ти засіваєш якусь нову моду!

– Ні, – сумно відповідав Дмитро, – дєдю, я хотів би, щоб було, як колись давно, як найдавніше, як сотні років тому. Але зайшло сонечко, не бачити нам більше вечірньої зорі…

Час від часу ходили з Куділем далеко на полювання, і було їм легше. Знову поверталися до хати. Йшли через голі буковинки без листя. Дмитро тихо заспівав:

Скільки ж буде, Василюку, твого товариства?

Як восени в буковинках зеленого листа.

Недовго сиділи в селі, кудись зникли. Чи на Льодову Бабу, чи на якусь зимарку, ніхто не знав.

* * *

Напередодні Михайла, коли сніг уже добре припорошив плаї, приїхали в гори коломийські комісари, оточені військом, драгунами та піхотою. Приїхали, щоб оголосити патент24. Заїхали до двору в Криворівні. Повиставляли варту біля ґражд, на вежах, при брамах і на ґанках. Весь час стояли на сторожі, цілі ночі не спали, сподіваючись нападу. Оголосили через гінців, аби в неділю зібралися люди звідусіль коло церкви, бо інакше… У неділю зігнали людей на подвір’я двору, казали їм стати коло фурдиґи, де тепер ростуть при дорозі старі верби, коло гарматок, що вишкірювалися там огидними мордами на хрещений люд. А тоді коломийський пан крайскомісар виліз на верх пивничної фурдиґи, аж йому очі вилізли з голови до неба. Тонким і тремтячим голосом зачитав цісарський патент. По-лютеранськи калічив людську мову. Коли зачитував патент, люди мало що розуміли, а коли почав тлумачити, не розуміли вже зовсім нічого.

Серед шляхти та гірських поляків досі збереглося досить багато легенд і перлів із тогочасних промовлянь крайскомісара й мандаторів. Можна було б написати книжку, доволі кумедну. За тими легендами, власне так промовляв коломийський крайскомісар:

– Люди кохані, цісарські піддані! Цурюкцурорднунг – вивертай, вивертай порядок! Ві будиті на дворі  – я, я, на, зо гйофліх, брав – (якийсь вусатий писарчук підказував йому: будьте ґречні) – а ми, достойники будемо рюкзіхцфоль – заглядав до книжечки – тобто: зад-собі-повні (писарчук знову шепотів: ласкаві), – але достойник далі піднесено промовляв.

Що за розкіш, що за забава була дивитися на того посміховиська-комісара. Лиса голова була накрита білим хвостом з волосся, а очі так йому стрибали й бігали з людини на людину, наче вивірка з дерева на дерево. І ноги тряслися зиґзаґом, людям на втіху. Йому варто було платити за кожен крок, за кожне слово. Щонеділі влаштовувати б такі патенти, ніякий циганський ведмідь з ярмарку до нього не вмився. На потіху людям створений неборака, і баста!

Коли крайскомісар побачив усміхнені обличчя, набрався відваги, радістю наповнилося його серце, що так його мило вітають цісарські піддані. Промовляв дедалі сміливіше:

– Наша маєстата є ваша тата. І вас милує, ох! як милує. Як ви на дворі,