Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Та ось думаю, чи не стати богом для вас усіх?!» – уїдливо кинув Дайлен, натякаючи на кари небесні.
Колишній підопічний жарту не оцінив. Він розплився в усмішці, з радістю поділився планами на майбутнє і запропонував пустити нічного першим до годівниці, то б пак у Храм.
Дайлен, не в змозі повірити в таку нісенітницю, заявив, що він би й радий співпрацювати, проте душа Валії вимагає відплати, тому…
Тут би життя Маргета й закінчилося, але він зробив здивоване обличчя і поцікавився, як це Валія може щось вимагати, якщо вона лиш тимчасово відсторонена від дійсносмті і її душа мирно спочиває в одному з Рятівників?
Ватажок нічних підтримав гру. Життя дочки для нього значило все, до того ж кілька тисяч гномів, якщо подумати, просто дрібниця. Містом більше, містом менше…
На жаль, Маргету було мало стати тринадцятим богом (або чотирнадцятим, якщо враховувати Владичицю метаморфів). Він цілився вище. Значно вище!
Але про реальний стан справ Дайлен дізнався вже в кам’яному мішку, який не мав виходу.
Разом із ним туди потрапили й представники інших рас – усіх, крім відьом (хоча їх відносили до людей) і Лана. Про нового родича правителя Дивного Лісу майбутній «бог» не знав.
Це (звісно, в зовсім іншій манері) переказав мені Керьял, поки я терпів сюсюкання Дари. Вона торохтіла як квочка і запевняла, що все добре, татко скоро прийде, забере нас із цього моторошного місця і покарає тих поганих вампірів, які мене образили. А мені понад усе на світі хотілося, щоб Карран не вплутувався у проблеми. Він занадто прямолінійний і не мав жодного шансу в боротьбі з таким спритником, як Маргет.
– Як давно я тут не був… Неймовірно сильний магічний фон! Чому ти не питаєш, звідки я про все дізнався? – «мій» вампір вирішив, нарешті, перейти до діалогу.
Ніби я міг відповісти!
– І звідки?..
– Що таке, малюче? – Орка одразу почула шепіт і знову кинулась до мене.
– Нічого, задрімав, – мої слова її трохи заспокоїли.
Мене притиснули до грудей і почали заколисувати – точніше, розгойдувати. Я відчув, що знову занурююсь у божевілля, яке називають любов’ю…
– У мене був дар – я чув думки вампірів, – похмуро повідомив Керьял. – Не завжди, ясна річ, – нічні вміють захищати свідомість у разі необхідності… З’ясувалося, що дар працює і в твоєму тілі. Тому я й кричав тобі «Біжи!» біля виходу… Знаєш, чому Дайлен говорить про майбутнє? Відчуваєш жар? Вогняна чаша за тією стіною, від якої йде пара… Маргет планує зруйнувати перешкоду. Всі помруть, окрім нічного. Він перетвориться на Стража. Гадаю, у нього буде можливість для помсти, і щиро сподіваюся, що він знищить загрозу, перш ніж наш світ стане власністю нового бога. Якщо, звичайно, обряд подіє… Свого часу я цікавився, чи підходять обряди рідного світу нічних для нашого. Здебільшого відповідь була негативною. Тільки не видай нас… ідею про панування над усіма Маргет почув від мене. Та теорія ґрунтувалась на вченнях двох світів, мені ніколи б не спало на думку перевіряти її на практиці. І, здається, вона повністю помилкова.
– Тобто верховенства над світом йому не бачити як своїх вух, а ми помремо з-за безглуздих фантазій покинутого коханця? – не змовчав я. До Реха! Хоч перед смертю висловлю всім і все! – Раніше сказати не міг?
– Коли це – раніше? – зі щирим подивом перепитав нічний.
– Няве, малюче, з ким ти так дивно розмовляєш? – Орка була поряд.
– З духами! – Я почав злитися. На її місці будь-хто давно здогадався б, що маленький Ррікар не такий вже й маленький, та й не зовсім Ррікар.
– З якими духами? – Білява красуня одним коротким рухом відсторонила Дару і приперла мене до стінки великим бюстом. – Ти чуєш духів вогню? – Кінчики її загострених вух аж тремтіли в передчутті ствердної відповіді.
І я не розчарував:
– Вони страшенно скучили за спілкуванням… Вони хочуть дізнатися… Вони такі самотні…
– І що їм треба? – скептично поцікавився худий, як жердина, вампір. Звичайний, без жахливого уточнення «нічний».
– Залиш дитину в спокої! – Орка кинулась на допомогу.
– Вони запитують, – мені кортіло ляпнути якусь гидоту, однак я стримався, – як ми потрапили в місце, звідки немає виходу?
Керьял вибухнув сміхом:
– А ти кмітливий хлопець!
– Передай їм, що нас закинули сюди через портал. – Дара погладила мене по голові. – Він відкривався он там, вгорі… Неначе стеля розсувалася. Але це суцільний камінь, повір, там хіба що крихітна щілина є. Хочеш льодяник? Він майже розтанув…
– Духам цікаво, чи серед присутніх немає нікого, хто б міг створити свій портал? – Я пропустив повз вуха пропозицію щодо льодяників і зосередився на справі, тим паче духів тут поважали.
– Ха-ха-ха, кумедні духи, – уїдливо відгукнувся сам Дайлен. – А вони знають, що сидять у підземному світі?
Я швиденько обдумав інформацію і зрозумів – це мені ні про що не говорить. А Керьял, як на зло, не ліз зі своїми припущеннями.
– Для них не важливі такі дрібниці. Підземний чи надземний – яка різниця?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб», після закриття браузера.