Читати книгу - "Все королівське військо"

усе дуже просто й, власне, так, як і мало скінчитися. Підступитися до Макмерфі можна було двома шляхами: через суддю Ірвіна й через Гладуна Ларсона. Хазяїн спробував був натиснути на суддю, але зазнав невдачі. І тоді йому довелося купувати Гладуна. Купити Гладуна не становило труднощів, бо він був ділок. Для нього існував тільки зиск. За кругленьку суму він продав би що завгодно: і свою безсмертну душу, і священний прах рідної матері,— а його давній приятель Макмерфі не був ні тим, ні тим. Якби Гладун сказав Макмерфі вгамуватись і не пнутися в сенатори, той угамувався б, бо сам, без Гладуна, Макмерфі був ніщо.

Хазяїн не мав вибору. Він мусив купувати. Звісно, він міг би укласти угоду із самим Макмерфі й пустити його в сенат, а вже на наступних виборах балотуватися замість нього. Але проти цього було два заперечення. По-перше, Хазяїн втрачав час. Тепер йому була якраз пора йти вгору. Потім він став би всього лише одним із сенаторів, яким під п’ятдесят. А тепер був би чудо-хлопцем, від якого пашить сіркою. Його чекало велике майбутнє. По-друге, якби він дав Макмерфі знов допастися до корита, то всі ті, кого тепер навіть уночі, в затишку власної спальні, проймав холодний піт на саму думку стати Хазяїнові поперек дороги, вирішили б, що можна хвицьнути Хазяїна й лишитися без покари. Вони почали б водити дружбу й мінятися сигарами з прихильниками Макмерфі. А там, дивись, і забирати собі в голову якісь ідеї. Та було й третє заперечення проти угоди з Макмерфі. Чи, власне, не заперечення, а просто обставина. Та обставина, що Хазяїн був такий, який він був. Коли Макмерфі й змусив його до компромісу, то хай би з цього мав зиск хто завгодно, тільки не сам Макмерфі. Отож він і повів торг з Гладуном Ларсоном.

Ішлося не про дріб’язок. Не про земляні горішки. Йшлося про підряд на будівництво медичного центру. Про те, щоб укласти контракт з Ларсоном.

Одначе я до того торгу відношення не мав. Усім клопотався Даффі, бо він уже давно проштовхував це діло і, як видно, мав дістати від Ларсона непоганий шмат пирога. А втім, я його не осуджував. Він тяжко попрацював. Він щулився і спливав потом під лиховісним, пронизливим поглядом Хазяїна, намагаючись накинути йому Гладуна Ларсона. І не його була вина, що угода стала можливою не завдяки його ревним зусиллям, а завдяки випадкові. Отож я не осуджував його за той його шмат пирога.

Усе це діялося в мене за спиною, а може, й перед самими очима, одначе я в ті дні, в міру того як насувалась осінь, мав таке відчуття, ніби поступово віддаляюся від навколишнього світу. Він міг собі йти своєю дорогою, а я волів іти своєю. Чи, точніше, волів би йти своєю дорогою, коли б знав, де вона. Я тішився думкою про звільнення, про те, як скажу Хазяїнові: «Знаєш, Хазяїне, я ушиваюся звідси к бісу й більш не повернусь». Я вважав, що можу дозволити собі таке. Тепер мені не треба було й пальцем ворухнути, щоб мати вранці гарячу булочку та чашку доброї кави. Може, я й не буду багатий-пребагатий, але багатий по-південному, гідно й благородно, буду. Ніхто в нас на Півдні й не хоче бути багатим-пребагатим, бо це, поза всяким сумнівом, непристойно і вульгарно. Тож і я збирався стати багатим по-благородному. Як тільки все з’ясується з маєтком судді. (Якщо колись з’ясується, бо справи його були досить заплутані і це робилося не скоро).

Я збирався стати благородно багатим, бо пожав плоди злочину судді, так само як після материної смерті мав пожати плоди слабодухості Вченого Прокурора — ті гроші, які він залишив їй, коли дізнався правду й пішов собі. От і я зможу піти собі на доходи від давнього злочину судді й жити гарним, чистим, бездоганним життям десь у тих місцях, де сидиш за мармуровим столиком під смугастим тентом і п’єш вермут з чорносмородиновим лікером та содовою, а перед тобою ряхтить і мерехтить під сонцем славлена морська синява. Та я нікуди не пішов. Хоч після того, як утратив і старого, й нового батька, у мене було таке відчуття, ніби я можу вільно попливти ген-ген, як повітряна куля, коли переріжуть останню линву. Але пливти довелося б на гроші судді Ірвіна. А ті гроші, даючи мені змогу отак попливти, водночас, хоч як це парадоксально, немов припинали мене до місця. Коли вдатися до іншого порівняння, вони були неначе довгий якірний ланцюг, а сам якір загруз глибоко в мулі та водоростях давнього минулого. Може, з мого боку було й безглуздям дивитися так на свою невеличку спадщину. Може, вона нічим не різнилася від будь-якої іншої спадщини, що її дістала будь-яка інша людина. Може, й мав рацію імператор Веспасіан, коли, брязкаючи в кишені джинсів грішми з податку на пісуари, дотепно зауважив: Pecunia non olet»83.

Я нікуди не пішов, але наче випав з плину подій і сидів у своєму кабінеті чи в університетській бібліотеці, читаючи розвідки й монографії з питань оподаткування, бо мав тепер приємне, чистеньке завдання — підготувати законопроект про податки. І мене так мало обходило все довкола, що я дізнався про ту угоду вже тоді, коли вона злагодилась.

Одного вечора я прийшов в Особняк з портфелем, напакованим нотатками й таблицями, щоб обговорити дещо з Хазяїном. Та Хазяїн був не сам. Разом з ним я побачив у бібліотеці Малюка Даффі, Ласуна і, на мій подив, Гладуна Ларсона. Ласун кулився на стільці в кутку, тримаючи склянку обома руками, як тримають діти. Час від часу він делікатно одпивав зі склянки крапелиночку й за кожним разом задирав голову, мов мале курчатко, що п’є воду. Ласун не був п’яницею. Як він сам казав, боявся, що від спиртного «зд-д-да-а-дуть н-н-нерви». То було б справді жахливо, якби в Ласуна так здали нерви, що він не зміг би з першого ж пострілу розбити підкинуту вгору баночку від джему чи втерти носа мулові заднім крилом чорного «кадилака». Що ж до Даффі, то він, звісно, був п’яницею, але того вечора не пив. Він вочевидь не мав настрою пити, хоча навіть з першого погляду можна було помітити й те, як він тішиться своїм успіхом, і те, як йому мулько стояти на видноті перед великою шкіряною канапою. Мулько йому було почасти й тому, що Хазяїн пив, і пив добряче. Бо