Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

огляді на комісію справили враження рубці на череві і на шиї та впадини на хребті — явні ознаки випадіння дисків при тяжкому пораненні. Знайомі лікарі були приязні до Петра, дивуючись перекомісовці. Повторний виклик Янчука підтвердив припущення Аркадія, що компетентні органи відають про наближення воєнної катастрофи і тому шаленіють... До прокурора зі скаргою на замполіта Петро не пішов, бо вважав їх слугами одного спеку...

Із настанням літа санепідстанція, а особливо її лабораторія, заледь устигали виявляти, вирощувати, вивчати і заключно фіксувати всілякі хвороботвори: палички, бацили, спірохети, коки, віруси, спори... Але ні робота, ні ота вовтузня з військкоматом не затуляли від Янчука шаленого лету довгих днів і куцих чаклунних ночей, їх особливо магічної краси й чарівності, що западали в душу, обворожливо загострювали зір і слух, запам'ятовувалися навічно поряд із Лідунею й Лесею, до яких він чув себе пуповинно прив'язаним усім своїм єством, а ще тепер, як вирішив оте одруження, що заволоділо його свідомістю, інтенсивно визріваючи і запановуючи над ним.

Наступної неділі перед обідом, ледь не одночасно з Петром, що повернувся з магазину з продуктами, в Лідунину хату вступила Леся. Прийшла із села, врахувавши, що батько у відрядженні, а мати вдома в місті, тож у бабусиній хаті шукати ніхто її не буде. Лідуня спішно прасувала своє вбрання, ще від ранку готуючись іти на денний сеанс у кіно, і «зовицю», на диво Петрові, зустріла дуже прихильно, можливо тому, що гостя принесла чималий дзбанок меду і пляшку запашної олії.

По «добриднях» розмова одразу перейшла до теми одруження, про яке Ліда вже знала від брата. Леся при ній оповіла про свою відверту бесіду з матір'ю, яка закінчилася материним плачем і словами: «Видно, судженого і конем не об'їдеш, доню». Це сповіщення було вже більш-менш конкретним для Петра, тож молоді вирішили, що вони разом конче навідають Лесиних батьків уже ближчими тижнями.

— Бридяться вони, Лесю, Петром чи аж так тобою гордяться, що він не сміє запросто піти до них? — дещо роздратовано спитала Лідуня, ображена за брата, вже вдягнута, щоб іти з дому. — Не знають вони, що він — твоє щастя!

— А таки не знають, сестричко, є те в них, та ми з Петрусем їх переламаємо, бо любимося! Будь прихильною до нас, ми тебе, сироту, не образимо, і нікому того не дамо вчинити, — рішуче сказала Леся зовиці, пом'якшуючи роздратування.

Лишившись у хаті, на свою радість, наодинці, молоді якийсь час мовчазно і стримано голубилися й милувалися, заглядаючи одне одному в очі, а відтак перейшли в малу Петрову кімнату, відкрили вікно і, злігши поряд на його поплінну подушку та стіснившись, славили у спогадах цю їхню «тиху гавань», вслухалися в загадковий шепіт казкових для них яворів над лавицею їх кохання, насолоджуючись уже для них подружньою близькістю. Яворині ожурливі шепоти під повівами леготів у розлогих верхів'ях заворожували їх, зголоднілих до кохання, налаштовували на взаємність і захопливі насолоди, підігріті відчуттям осамоченості, дотичністю їх пружних, мов наелектризованих тіл, щиро і щедро обопільно довірчих.

— Може ти мене, муже мій, погостиш якимось обідом, бо побігла сюди, навіть не поснідавши? — попросила згодом Леся.

— О, люба жоно! Даруй мені мою неувагу! За поезією нашої зустрічі я зовсім забув за прозу буття! — повів Петро гостю в кухоньку і запобігливо поставив на стіл усе, що зготувала Лідуня.

Допомагаючи йому, Леся цікавилася, що вони з Лідою їдять, хоч про те й не говорила. Вона не поспішала сідати до столу, а почала перед люстром укладати косу, явно любуючись собою.

— Напоїв не маєш, звичайно? — оглянула врешті гостя невибагливі почастунки.

— Є, та лише вермут, — здивувався Петро її забаганці.

— Чи ж я на тому розуміюся? Хочу з тобою випити, хай то буде причастя наше...

Обідаючи та символічно пригублюючи, молоді неспіхом обговорювали процес майбутньої зустрічі й кінцевої розмови з Лесиними батьками, намічали свої аргументи в розмові з ними, майже певні, що ті вимушено їх таки благословлять, коли вони відкриють таємниці своїх стосунків, зустрічей і віддавна спільних спаннів у одному ліжку. Єдине, із чим батьки могли не погодитися, так це з вимогою Петра, щоб Леся після одруження домувала з ним у Лідуниній хаті або в його квартирі у Соснівці. Він давно вже переконав кохану, що мешкаючи при батьках, вона не почуватиметься повноправною господинею, що при батьках вона ніяковітиме й соромитиметься віддаватися йому, як жона, і не зможе вповні насолоджуватись інтимною близькістю з мужем.

Обрадувані своїм уже близьким спільним подружнім майбутнім, молоді мимоволі почали співати. Вступив Петро: «Ой, очі, очі, очі дівочі...» Леся, уважно вислухавши проспіване ним, запросила коханого до дуету своєю улюбленою: «Коли розлучаються двоє...» Притишено співали пісню за піснею — у захопленні, відчуваючи незвичайну ейфорію від своїх чистих, звучних голосів і обопільного душевного піднесення... Правда, Петро зауважив у собі натяк на якусь непохвальну недоладність радості, але, натхненний і підтримуваний Лесею, не зважив на нього.

Вернувшись із кіно, Ліда приєдналася до закоханих, додавши до їх дуету і свій прекрасний голос. Тріо, та ще й під акомпанемент Петрової гітари, звучало, як справжні концертні номери. Чого лише не проспівали вони того недільного дня! Та врешті Леся, попивши сурогатної кави з медом та попрощавшись із «зовичкою», пішла з Петром ніби до себе додому в село, а він — ніби в Соснівку. Насправді із вечоровим згасанням дня обоє побрели берегом Дніпра, щоб разом переночувати у Петровій квартирі.

Казково шуміла їм верхів'ям стишена сосна під вікном, а вони, сп'янілі, упиваючись близькістю, не забували особливого свого сьогоднішнього співу, що загадковою тривогою засів обом у душі, хоч і мовчали про це. Петро думав, що спів той «не до добра», а Леся про себе повторювала: «не на гаразд ідеться!»

Заснути закохані не мали сил, мліючи в насолодах взаємних пещень, переривалися, зводячись із ліжка і схиляючись на подушку широкого вікна, щоб полюбуватися освіченою повним місяцем ніччю й вершками тополь над вулицею, що мов мітлища, нечутно мели зоряне небо й Чумацький Шлях на ньому, бо схід завішували скупченням туча й паполомні хмарини, сягаючи високого обрія в далечі.

— Яка ж то краса навкруг, Лесько! — шептав Янчук, розплітаючи на сон пахучу косу дівчини і впираючись поглядом у небозвід.

— Невимовна, як кажеш, мій любий! — схлипнула Леся, відчуваючи в собі якусь бентежну тривогу. — Я лише з тобою здатна все це так бачити!.. А та наша