Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

любляча подруга». Вона списала аркуш, і на цьому лист закінчився.

Прочитавши це, я не міг стримати сліз. Того вечора, коли Рената зачинила переді мною двері, Джордж Свібел сказав, як він мене поважає за здатність переживати муки кохання в такому віці. І що він за це знімає переді мною капелюха. Проте це була одна з віталістичних, незрілих позицій, яку Ортеґа, один із мадридських авторів, що я їх саме читав, ганьбив у своїй «Темі нового часу». Я з ним погоджувався. Проте у внутрішній спальні цього третьорядного пансіону, я був просто старим дурнем, який поводився, наче хлопчисько. Тепер я ще дужче полисів і мав іще більше зморшок, а з моїх брів почали виростати довгі, неслухняні волосинки. Я був покинутий дивак, який ганебно сопів, бо його образила вродлива шльондра. Я почав забувати, що теж міг би стати всесвітньо-історичним індивідом (у певному сенсі), і, можливо, мав би рознести в пух і прах інтелектуальні нісенітниці нашої доби і зробити щось, допомогти людському духу воскреснути з домовини розуму. Рената не надто замислювалася над цими моїми прагненнями, оцінюючи втечу з Флонзелі, який порався з мертв’яками, як вираження її поглядів. Та навіть плачучи, я не забув поглянути на годинник і зрозумів, що Роджер повернеться з прогулянки за п’ятнадцять хвилин. Ми мали грати в доміно. Життя раптом перевертається, і ти знов опиняєшся у першому класі. Наближаючись до шістдесятки, ти мусиш почати все спочатку й побачити, чи здатен зрозуміти бажання інших. Жінка, яку ти кохаєш, успішно крокує по життю, досягаючи поступу в Марракеші чи деінде. Їй не потрібен шлях, усіяний квітами. Квіти виростають там, де ступає її нога.

Вона, звісно ж, мала слушність. Зв’язавшись із нею, я накликав на себе неприємності. Чому? Можливо, ці неприємності мали на меті змусити мене глибше зануритися у сферу дивних, але необхідних думок. Одна з таких химерних думок навідала мене й зараз. Мені спало на гадку, що краса такої жінки, як Рената, не зовсім доречна. Вона несвоєчасна. Її фізична досконалість була класично грецького типу або ж належала до періоду високого Ренесансу. Чому ж цей тип краси був історично невідповідний? Що ж, він походив із того часу, коли людський дух лише починав відокремлюватися від природи. До цього моменту людині не спадало на думку розглядати себе окремо. Вона не відділяла власного буття від буття природи й була її частиною. Але щойно пробудився інтелект, людина відокремилася від природи. Як індивід, вона дивилася й бачила красу зовнішнього світу, і людську красу теж. Це був священний період історії — золотий вік. Багато століть потому Ренесанс намагався відродити це первісне відчуття краси. Але навіть тоді — було вже запізно. Інтелект і дух пробилися далі. Почав розвиватися інший, радше внутрішній, тип краси. Ця внутрішня краса, представлена романтичним мистецтвом і поезією, була наслідком вільного об’єднання людського духу з духом природи. Тож Рената справді була химерним фантомом. Моя пристрасть до неї — це пристрасть любителя старовини. Схоже, вона й сама це знала. Згадати лише, як вона походжала з бундючним виглядом чи блазнювала. Аттична красуня чи красуня з картин Боттічеллі не курить цигарок. Вона не робить вульгарних речей у ванні. Не спиняється в картинній галереї зі словами: «Цей художник має яйця». Вона так не розмовляє. Але як жаль! Як я за нею скучаю! Якою милою жінкою вона була, ця крутійка! Проте вона — релікт іншого часу. Я не можу сказати, що мені був притаманний той новий тип внутрішньої краси. Я був старий дурень. Проте я чув про цю красу. Я вже її помічав. Що я збирався робити з цією новою красою? Я ще не знав. Тієї миті я чекав на Роджера. Він дуже хотів пограти в доміно. Та я прагнув побачити на його обличчі схожість з його матір’ю, коли він сидітиме навпроти з поцяткованими гральними кістками.

* * *

Змарніла данська панна, Ребекка Волстед, зайшла по мене й ми вирушили в Ретіро. Я йшов повільно, а вона шкутильгала поряд. Її капелюшок «клош» був насунутий низько на чоло, а лице, на якому часом проступав вираз гіркоти, було бліде, наче блискавиця. Вона докладно мене розпитувала. Цікавилася, чому я стільки часу сиджу в своїй кімнаті. Відчувала, що я її нехтую. Не в товаристві. У товаристві я був дуже приязний. Я нехтував її в головному. Жінка, здавалося, натякала: якби я пристрасно борюкався з нею в ліжку, вона, попри своє хворе стегно, вилікувала б мене від болю. Проте з власного досвіду я вже знав: якби дав їй себе вмовити, то лише здобув би ще одну (і, можливо, божевільну) утриманку.

— Що ви робите весь день у своїй кімнаті?

— Мушу писати багато листів.

— Гадаю, вам треба повідомити людей про смерть вашої дружини. Як вона померла, до речі?

— Вона померла від правця.

— Знаєте, пане Сітрин, я не полінувалася й знайшла вас у довіднику «Хто є хто у Сполучених Штатах».

— Навіщо це вам?

— О, я не знаю, — відказала вона. — Було якесь передчуття. Адже ви, хоч і маєте американський паспорт, не поводитесь як справжній американець. Я подумала, що ви, певно, особлива людина.

— Тож ви з’ясували, що я народився в Епплтоні, Вісконсин. Як і Гаррі Гудіні, видатний єврейський фокусник-ескапіст… Цікаво, чому ми з ним обрали місцем свого народження саме Епплтон?

— А хіба тут є вибір? — запитала Ребекка.

Кривуляючи за мною іспанським парком у своєму капелюшку «клош», гарячково бліда, вона висловлювалася на користь раціональності. Розмовляючи з нею, я сповільнив свої кроки.

— Наука, звісно ж, на вашому боці, — сказав я. — Та все ж, ви знаєте, це досить дивно. Люди, які прожили на світі лише десять років чи близько того раптом починають творити фуги або доводити хитромудрі математичні формули. Можливо, ми приносимо сюди з собою чимало здібностей, панно Волстед. Історики кажуть, що до народження Наполеона його мати любила відвідувати поля бою. Але хіба не може бути, що маленький шибеник, задовго до свого народження, вже шукав собі матінку, яку би захоплювала різанина? Так само і з сім’ями Баха, Моцарта й Бернуллі. Такі родини, либонь, притягували музикальні чи математичні душі. Як я згадував у статті про Гудіні, ребе Вайс, батько ілюзіоніста, був правовірний єврей з Угорщини. Проте йому довелося покинути свою батьківщину, бо він бився на шаблях і взагалі був дивак. До того ж, як так сталося, що ми з Гудіні, обидва родом з Епплтона, Вісконсин, так завзято змагалися з