Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Один помер.

509 звівся на ноги.

– Давайте винесемо його. – Він повернувся до Агасфера. – Старий, ходи з нами. Ляжеш спати на вільне місце.

12

В’язні з Малого табору вишикувалися блоками на плацу для переклички. Шарфюрер Німанн задоволено похитувався в колінах. Це був чоловік близько тридцяти років, з вузьким обличчям, малими відстовбурченими вухами, скошеним підборіддям і пісочним волоссям. Він носив окуляри без оправи. Якби не уніформа, його б можна було прийняти за типового клерка. Ним він і був, доки не вступив до лав СС і не став чоловіком.

– Увага! – пролунав високий і трохи здушений Німаннів голос. – Новий етап, на вихід! Марш, марш!

– Обережно, – пробурмотів 509 до Зульбахера.

Перед Німанном вишикувалися два ряди.

– Хворі й інваліди, стати праворуч! – командував він.

Ряди заворушилися, але вбік не відійшов ніхто. Люди були недовірливі: подібне вони вже переживали.

– Ну! Ворушіться! Хто хоче до лікаря і на перев’язку, стати праворуч!

Кілька в’язнів нерішуче відійшли вбік. Німанн підійшов до них.

– Що у тебе? – спитав він першого.

– Зранені стопи і зламаний палець на нозі, пане шарфюрере.

– А в тебе?

– Двостороння пахова грижа, пане шарфюрере.

Німанн запитував далі. А тоді відіслав двох чоловіків назад. Трюк, аби збити в’язнів з пантелику і приспати пильність. Задум спрацював. Одразу зголосилася чергова група в’язнів. Німанн мимохідь кивнув.

– Хворі на серце, ті, хто не придатний для тяжкої праці, але може церувати шкарпетки і розрізати черевики, – крок вперед!

Вперед вийшли ще кілька в’язнів. Тепер у Німанна було близько тридцяти осіб, і він розумів, що більше не набере.

– Бачу, решта вважає себе цілком здоровими! – роздратовано гаркав він. – Зараз ми в цьому переконаємось! Праворуч! Бігом – марш!

Люди побігли довкола плацу. Важко дихаючи, вони пробігали повз інших в’язнів, які стояли струнко і знали, що й на них чигає небезпека. Якщо хтось із них впаде, Німанн, імовірно, візьме його на додачу. Окрім того, ніхто не знав, чи він додатково не перевірятиме і старожилів. Новенькі бігли шосте коло. Вони вже шпорталися, але розуміли, що бігають не для того, аби виявити свою придатність до тяжкої праці, а за своє життя. Їхні обличчя стікали потом, а в очах був розпачливий страх смерті, якого не буває у тварин, він відомий лише людям.

Що відбувається, зрозуміли й ті, хто зголосився вийти зі строю. Вони стали неспокійні, двоє спробували долучитися до тих, хто бігав. Німанн це помітив.

– Назад! Марш назад! – закричав він.

Вони його не слухали. Бігли, глухі від страху. Дерев’яні черевики одразу позлітали з ніг, і вони бігли далі зовсім босі, зі скривавленими стопами, шкарпеток їм ніхто не видав. Німанн не спускав з них очей. Деякий час їм вдалося бігти з усіма, а коли на спотворених обличчях з’явилася палка надія на порятунок, Німанн підійшов на кілька кроків вперед і зробив їм підніжку. Вони попадали і намагалися піднятися. Він копняками позбивав їх з ніг, ті силкувалися повзти.

– Встати! – кричав він своїм здушеним тенором. – Марш туди!

Весь цей час він стояв спиною до барака 22. Люди продовжували бігти у смертельній каруселі. Ще четверо впали і лежали на землі, двоє непритомні. Один у гусарській уніформі, яку видали вчора ввечері, інший – у жіночій сорочці з дешевим мереживом під своєрідним обрізаним каптаном. Старший комірник з гумором розподілив між новоприбулими речі з Аушвіцу. Серед них було ще кілька десятків, вбраних, як на карнавал. 509 побачив Розена, згорблений, він заледве плівся і дуже відстав від решти. 509 розумів, що за кілька хвилин той втратить залишки сил і впаде. «Це мене не стосується, – думав він, – не стосується. Не хочу впороти дурницю, кожен має дбати про себе сам». Ряди знову наблизилися до барака, тепер 509 бачив, що Розен останній. Він швидко поглянув на Німанна, який досі стояв спиною до барака, а тоді роззирнувся. Жоден зі старост бараків не звертав на нього уваги, вони дивилися на тих двох, кому Німанн поставив підніжку. Гандке витяг шию і навіть підійшов до них на крок ближче. 509 вхопив Розена, який, волочачись із останніх сил, саме опинився поруч з ним, за руку і затяг собі за спину.

– Швидко, ховайся в бараці!

Він чув за собою задиханого Розена і краєм ока бачив щось схоже на якийсь рух, потім хекання Розена зникло. Німанн нічого не побачив, він досі не обернувся, Гандке теж нічого не помітив. 509 знав, що двері барака прочинені, і сподівався, що Розен його зрозумів. А ще сподівався, що, коли Розена схоплять, той його не викаже. Він мав розуміти, що йому б і так був кінець. Новеньких Німанн не рахував, тож у Розена з’явився шанс. Коліна в 509 тремтіли, горло пересохло, а у вухах бухала кров.

Він кинув обережний погляд на Берґера. Той уважно спостерігав за бігом отари в’язнів. Карусель ріділа, люди падали з ніг. З напруженого обличчя було зрозуміло, що Берґер усе бачив. А тоді 509 почув за спиною шепіт Лєбенталя:

– Він усередині.

Коліна затремтіли сильніше, мусив спертися на Бухера. Всюди валялося дерев’яне взуття, яке погубили не звиклі до нього люди. Лише двоє і досі з шумом гепали в ньому. Німанн протирав окуляри, вони запотіли. Спостерігаючи, як в’язні зі смертельним жахом падали, здіймалися на ноги і знову падали, знову спиналися на ноги і намагалися втекти від смерті на цій пекельній каруселі, він відчував тепло. Тепло у шлунку і за очима. Мав такі ж відчуття, коли вбив свого першого єврея. Властиво, він цього не хотів, але так сталося. Вічно закомплексований і затурканий, спершу він майже боявся бити євреїв. Але коли вперше побачив єврея, який повзав перед ним на колінах і благав зберегти йому життя, то раптом відчув, як став іншим, сильнішим, могутнішим, кров закипіла в жилах, горизонт поширшав, погромлена єврейська бюрґерська чотирикімнатна квартира дрібного торговця одягом разом з усіма її репсовими меблями перетворилася на азійську пустелю Чингісхана; торговий помічник Німанн за мить став володарем життя і смерті, з’явилася влада, всесильність, дурман всемогутності розростався й захоплював його, аж поки перший удар сам собою не впав на податливий лисуватий череп…

– Група, стій!

В’язні заледве могли в це повірити, вони гадали, що муситимуть бігати аж до смерті. Немов у сонячному затемненні, перед ними кружляли бараки, плац і люди. Вони трималися один за одного. Німанн начепив на носа протерті окуляри. Раптом він заспішив.

– Трупи перенесіть сюди.

Вони витріщилися на нього. Досі ще ніхто не помер.

– Тих, хто попадав, – поправився