Читати книгу - "Quo vadis"

– Не… можу!..

Тигеллін наказав припинити тортури й заходив по атрію з обличчям, спотвореним гнівом, але водночас і безпорадністю. Нарешті, очевидно, щось йому спало на думку, бо повернувся до фракійців і сказав:

– Вирвати йому язик!

Розділ LXIII

П'єсу «Aureolus» давали зазвичай у театрах або амфітеатрах, так улаштованих, що вони могли розділятись і виходило ніби дві сцени. Але після видовища в імператорських садах од цього відмовилися, бо дбали про те, щоб якомога більше людей могли бачити смерть прибитого до хреста раба, що його за п'єсою пожирає ведмідь. У театрах роль ведмедя грав зашитий у ведмежу шкуру актор, але цього разу, одначе, дійство мало бути «правдивим». Це була нова вигадка Тигелліна. Імператор спочатку сказав, що не прийде, але, піддавшись умовлянням фаворита, змінив рішення. Тигеллін пояснив йому, що після події в садах тим паче імператор має показатися народу, і заодно переконав, що розіп'ятий раб не зможе його образити, як зробив це Крисп. Люд був дещо пересичений і втомлений кровопролиттям, тож обіцяно було нове роздавання лотерейних білетів і подарунків, а заодно вечірнє частування, вистава ж мала відбуватися ввечері в щедро освітленому амфітеатрі.

Ось чому на смерканні весь будинок наповнився людьми. Августіани з Тигелліном на чолі прибули всі, не стільки заради самого видовища, скільки для того, щоб виявити після останньої події імператору свою відданість та побазікати про Хілона, про якого говорив увесь Рим.

Тож розповідали одне одному на вухо, що імператор, повернувшись із садів, оскаженів і не міг заснути, що його мучили страхи і жахливі видіння, наслідком яких назавтра оголосив свій негайний виїзд до Ахайї. Інші рішуче заперечували це, стверджуючи, що тепер буде ще нещаднішим до християн. Не бракувало і боягузів, які передбачали, що звинувачення, яке Хілон кинув у лице імператору перед натовпом, може мати найгірші наслідки. Зрештою були й такі, які через людяність прохали Тигелліна припинити подальші переслідування.

– Дивіться, куди йдете, – говорив Барея Соран. – Ви хотіли заспокоїти бажання народної помсти й переконати люд, що кара впаде на винуватих, а наслідок зовсім протилежний.

– Правда! – додав Антистій Вер, – усі шепочуться тепер, що вони безвинні. Якщо дозволите, то Хілон мав слушність, говорячи, що ваш мозок, узятий разом, не заповнив би й жолудевої шкаралупки.

А Тигеллін звернувся до них:

– Люди шепочуться також, що твоя дочка Сервілія, Соране, і твоя дружина, Антистію, приховували своїх рабів-християн од справедливого імператорського суду.

– Це неправда! – закричав схвильовано Барея.

– Мою дружину хочуть згубити ваші розлучені жінки, які заздрять її доброчесності! – сказав із не меншим хвилюванням Антистій Вер.

Але інші розмовляли про Хілона.

– Що з ним сталося? – сказав Епрій Марцелл. – Сам їх віддавав у руки Тигелліна; з жебрака став багачем, міг дожити спокійно свої дні, мати красивий похорон і надгробок, а проте, ні! Волів утратити все і згубити себе. Хіба що насправді збожеволів?

– Не збожеволів, а став християнином, – сказав Тигеллін.

– Мабуть, це неможливо, – озвався Вітелій.

– А чи я не говорив! – втрутився Вестин. – Убивайте собі християн, але повірте мені, не воюйте з їхнім божеством. Тут облишмо жарти!.. Дивіться, що діється! Я ж бо Рима не палив, але коли б імператор мені дозволив, одразу здійснив би гекатомбу їхньому божеству. І всі мають те саме зробити, бо повторюю: з ним облишмо жарти! Запам'ятайте, що я вам це говорив.

– А я говорив інше, – сказав Петроній. – Тигеллін сміявся, коли я стверджував, що вони захищаються, а я тепер скажу більше: вони перемагають!

– Як це? Як це? – спитали кілька голосів.

– Присягаюся Поллуксом!.. Бо коли такий, як Хілон, їм не вчинив опору, хто ж проти них вистоїть. Якщо ви вважаєте, що після кожного видовища не додається християн, тоді з вашим знанням Рима ліпше піти в котлярі або цирульники, це допоможе вам краще знати, що думає люд і що діється в місті.

– Він говорить чистісіньку правду, присягаюся священним пеплумом Діани! – вигукнув Вестин.

Але Барея звернувся до Петронія:

– До чого ведеш?

– Завершу тим, із чого ви почали: досить крові!

А Тигеллін глузливо подивився на нього і сказав:

– О! Ще трохи!

– Якщо тобі не досить своєї голови, маєш другу в набалдашнику моєї тростини, – відповів Петроній.

Подальшу розмову перервало прибуття імператора, що зайняв своє місце поруч із Піфагором. Одразу ж почалася вистава «Aureolus», на яку не дуже зважали, бо на думці в усіх був Хілон. Люд, звиклий до мук і крові, теж нудьгував, шикав, відпускав несхвальні для придворних слівця й вимагав прискорити подачу сцени з ведмедем, який тільки й цікавив публіку. Коли б не сподівання побачити страту старого та дістати подарунки, сама вистава не могла б затримати публіку.

Але врешті надійшла очікувана хвилина. Циркові служителі внесли спершу дерев'яний хрест, досить низький, аби ведмідь, ставши на задні лапи, міг дістати до грудей мученика, а потім двоє людей привели, а радше приволокли Хілона, бо сам, із розтрощеними кістками, він іти не міг. Поклали його і прибили до хреста так швидко, що допитливі августіани не могли його навіть до пуття роздивитися, й тільки після встановлення хреста в заздалегідь приготовленій ямі всі погляди спрямовано було на нього. Але мало хто міг упізнати в тому оголеному старцеві колишнього Хілона. Після тортур, яким піддали його за наказом Тигелліна, в обличчі його не лишилось і кровинки, тільки на білій бороді видно було червоний слід од вирваного язика. Крізь прозору шкіру можна було побачити його кістки. Він видавався далеко старішим, навіть дряхлим. Але якщо раніше очі його безперервно метали повні неспокою та злості погляди, чутке обличчя його відбивало постійну тривогу і непевність, тепер же обличчя мав скорботне, але таке смиренне та спокійне, як у сплячої людини або в покійника. Може, певності додавала йому пам'ять про розбійника на хресті, якого Христос простив, а може, він у душі говорив милосердному Богу: «Господи, я кусався, мов отруйний черв'як, але все життя був бідняком, помирав з голоду, люди топталися по мені, били мене та знущалися наді мною. Був, Господи, бідним і дуже нещасливим, і ось тепер піддали мене тортурам і прибили до хреста, отже ти, милосердний, не відштовхнеш мене в годину смерті!» І, мабуть, спокій опанував його скрушене серце. Ніхто не сміявся, було ж бо в цьому розіп'ятому щось таке тихе, видавався таким старим, безборонним, слабким, так благав своєю смирністю співчуття, що мимоволі кожне задавало собі запитання, як можна мучити й розпинати людей, які вже й так при смерті. Натовп мовчав. Серед августіанів Вестин, повертаючись