Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Дікові часом спадало на думку, що їй просто страшно спинитись і подумати.

Він бачив, як Пола худне, і мусив визнати, що вона робиться від того ще вродливіша — не бліда, не млява, але якась одухотворено-тендітна.

А життя Великого Будинку текло, як і перше, рівно, весело й безтурботно. Дік часом замислювався, чи довго ще воно тектиме так, однак жахався навіть подумати, що ж буде тоді, коли цей рівний плин порушиться. Поки що, надіявся він, ніхто, крім нього, нічого не знав, ні про що не здогадувався. Але чи довго може так тривати? Він був певен, що недовго. З Поли кепська акторка. Та якби навіть вона вміла якнайкраще приховувати бридкі, ниці вчинки, жодна жінка не спроможна втаїти нового настрою, нового розквіту почуттів.

Дік знав, що його слуги-китайці навдивовижу проникливі — але й навдивовижу стримані, мусив він додати. Та є ж іще гості, надто жінки! Вони підступні, як кішки. Навіть для найкращих із них не буде більщої втіхи, ніж спіймати блискучу, бездоганну Полу Форест на тому, що й її зліплено з персті, як усіх Євишіх дочок. І кожна випадкова гостя, що приїде на один день або на вечір, зможе про все здогадатися — чи бодай про Полині почуття, бо Греймові не були ясні ще й самому Діку. Жінка жінку завжди розкусить.

Правда, сама Пола, багато чим несхожа на інших жінок, різнилась від них і в цьому. Він ніколи не помічав у ній отієї кошачої підступності, ніколи не бачив, щоб вона підстерігала інших жінок, хотіла спіймати котрусь на амурній пригоді — хіба лиш тоді, коли це стосувалося його. І він знов усміхнувся, згадуючи свого «романа» в місіс Дігемені, що був романом тільки в Полиній уяві.

Поміж усім іншим Дік питав себе й про те, чи здогадується Пола, що він усе бачить.

І Пола теж сушила голову — спочатку марно, бо не могла відкрити ніякої зміни в його настрої й поводженні з нею. Він, як звичайно, перевертав гори роботи, розважався, виспівував свої імпровізовані пісеньки й лишався на вигляд таким, як завжди, — щасливим добрягою. Хвилинами їй уявлялось, наче він став якийсь ласкавіший з нею, та вона відганяла ту думку і запевняла себе, що то їй тільки ввижається.

Та недовго тривали ті сумніви. В юрмі гостей, за обіднім столом, вечорами у великій вітальні або ж за кортами Пола не минала нагоди нишком постежити за ним з-під напівспущених повік і досить скоро упевнилася з виразу його обличчя та очей, що він усе знає. Та Греймові вона й не натякнула про це. Що з того, як і він знатиме? Може, тоді він зразу поїде — а Пола не таїла від себе, що якраз цього їй зовсім не хочеться.

Та дійшовши висновку, що Дік майже напевне про все знає або здогадується, вона ніби озлилась і стала навмисне гратися з вогнем. Якщо він знає — а він таки знає, твердила вона собі,— то чому мовчить? Він же завжди казав усе в вічі! Пола й бажала, і боялась такої розмови; та помалу страх погас, і лишилась тільки щира надія на Дікову рішучість. Це ж він завжди на все зважувався й діяв, не боячись нічого. А вона завжди покладалась на нього. Грейм назвав їхнє становище трикутником. То нехай Дік його розв’яже, розірве трикутник. Адже він що завгодно може розв’язати. Чому ж він не зробить цього?

А тим часом вона жила на одчай душі, намагаючись не слухати свого сумління, що дорікало їй за таке роздвоєння, і не задумуватись дуже глибоко, — просто пливла в самій бистрині життя й переконувала себе, що впивається ним, дихає на повні груди. Часами вона взагалі не хотіла нічого думати, відчувала тільки велику гордість від того, що скорила, вчарувала двох таких чоловіків. Гордість завжди була одна з головних рис її вдачі — гордість із себе, з того, що вона вміє, чого досягла, що опанувала. Вона пишалась і своєю вродою, і музичним хистом, і вмінням плавати. То гордість спонукала її на все: і танцювати краще за всіх, і вбиратись вишукано, як ніхто, і стрибати з вежі «ластівкою» так відважно та майстерно, як змогло б дуже мало жінок, і, тендітною порцеляновою фігуркою сидячи верхи на Горянині, з’їжджати похилим водозбігом у басейн та своєю волею змушувати здоровезного огиря перепливти його.

Вона пишалась, бачивши разом цих двох сірооких, русявих чоловіків, людей однієї з нею породи. Вона була гарячково збуджена, однак не знервована. Іноді вона цілком спокійно, холодно дивилась на них, порівнювала одного з одним і сама не могла відповісти, для котрого ж вона намагається здаватися вродливішою і привабнішою. Грейма вона держала в руках, але й Діка не хотіла випустити.

Було навіть щось жорстоке в тій гордості, яка лоскотала її на думку, що двоє таких визначних чоловіків страждають через неї — бо Пола була певна, що й Дік, коли він усе знає — чи, краще сказати, відколи він усе знає, — теж мусить страждати. Вона запевняла себе, ніби ставиться до кохання вибагливо і свідомо, знає, чого хоче, і полюбила Грейма не просто як нового, свіжого чоловіка, не такого, як її Дік. Вона не хотіла признатися собі, що її просто захопила пристрасть. Глибоко в душі вона усвідомлювала всю свою нерозважність та шаленство і розуміла, що все це може скінчитись жахливо для когось із них, а то й для всіх трьох. Однак їй подобалося зухвало витати над безоднею і вдавати, ніби ніякої безодні немає. Зоставшись на самоті, вона не раз розглядала себе в дзеркало, іронічно-докірливо хитала головою і гукала: «Ох ти, хижачко, хижачко!» А коли зрідка пускала в голову серйозніші думки, то визнавала перед собою, що Шоу й «мудреці з мадронового гаю», може, таки мають рацію, викриваючи жінок.

Вона не згодна була зі словами Дар Гаяля, що жінка — то невдала спроба природи створити чоловіка; але знов і знов їй пригадувалось Уайльдове: «Жінка нападає, несподівано здаючись». «Чи й я так напала на Івена?» — питала себе Пола. Ті поступки, що вона вже йому зробила, були справді несподівані й для неї самої. Чи будуть ще й нові? Івен хоче від’їхати, з нею чи без неї, але від'їхати. Але вона його держить. Чим же? Мовчазною обіцянкою майбутніх поступок? Пола сміхом проганяла всі дальші міркування, хапалася за скороминущі сьогоднішні втіхи, прикрашала себе, чарувала веселим настроєм, жаріла щастям — вона купалась у ньому, як