Читати книгу - "Вежа блазнів"

того моменту, поки не зрозуміли, з ким мають справу. Потім лицарі й арбалетники розвернули коней і дали драла таким галопом, що болото густо бризкало з-під копит.

— І що ви скажете — повернувся Бразда до Шарлея, — про знак Чаші? Діє непогано, чи не так?

Сперечатися було неможливо.

Вони гнали учвал, і далі не шкодуючи коней. Ковтали на скаку сніжинки, бо якраз почав падати сніг.

Рейневан був упевнений, що вони їдуть у Чехію, що як тільки з'їдуть у долину Сьцінавки, негайно повернуть і поїдуть угору за течією ріки до кордону, дорогою, що веде прямо на Броумово. Він здивувався, коли загін помчав низиною у напрямку Столових гір, що синіли на південному заході. І не тільки він здивувався.

— Куди ми їдемо? — перекричав вітер і сніг Урбан Горн. — Гей! Галада! Пане Бразда?

— Радків! — коротко крикнув у відповідь Галада.

— Навіщо?

— Амброж!

* * *

Радків, якого Рейневан не знав, бо не бував тут, виявився досить симпатичним містечком, що мальовничо розкинулося біля підніжжя нашорошених лісами гір. Над кільцем міських мурів здіймалися червоні дахи, а над ними височіла струнка дзвіниця костелу. Ідилічна картинка, якби не те, що над містечком здіймалася величезна хмара диму.

Радків був об'єктом нападу.

* * *

Армія, яка зібралася під Радковом, налічувала добру тисячу воїнів, передусім піхоти, озброєної головним чином, як було видно, різномастою зброєю на ратищах — від простих списів до гізарм[550] складних систем.

Щонайменше половина війська була озброєна арбалетами і вогнепальною зброєю. Була й артилерія — навпроти міських воріт установили середніх розмірів бомбарду, заховану за підйомною огорожею, а в проміжках між щитами стояли тарасниці та гуфниці.

Армія, хоч і виглядала грізно, стояла, мав застигла, як зачарована, у тиші й нерухомості. Усе це викликало непереборну аналогію з картиною, з tableau[551]: єдиним рухомим елементом були чорні цяточки ворон, які кружляли в сірому небі. І хмара диму, що клубочилася над містом, тут і там уже прорізана червоними язиками полум'я.

Вони в'їхали клусом поміж вози. Рейневан уперше бачив зблизька славетні гуситські бойові вози, із зацікавленням придивлявся до них, захоплюючись вигадливою конструкцією збитих із грубих дощок фальшбортів, які можна було опускати, а в разі потреби — піднімати, перетворюючи повіз на справжній бастіон.

Їх упізнали.

— Пан Бразда, — ущипливо привітався чех у напівпанцирі та хутряній шапці, з обов'язковою для вищих чинів червоною чашею на грудях. — Благородний пан лицар Бразда зволив нарешті прибути разом з елітою своєї шляхетної кінноти. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.

— Я не думав, — знизав плечима Бразда з Клінштейна, — що у вас тут так вдало піде. Уже кінець? Вони здалися?

— А ти як думаєш? Звичайно, здалися, хто і чим мав би тут оборонятися? Досить було підпалити кілька стріх — і вони тут же пішли на переговори. Зараз гасять пожежі, а велебний Амброж якраз приймає їхніх послів. Так що вам треба почекати.

— Треба — то треба. Злазьте, хлопці.

До штабу гуситської армії вони вирушили вже пішки, невеликою групою, з чехів у ній були тільки Бразда, Галада і вусань, Велек Храстицький. З ними були, природно, також Урбан Горн і Тибальд Раабе.

Прибули вони на самий кінець переговорів. Радковські посланці вже поверталися, бліді й страшенно налякані городяни йшли геть, боязко озираючись і мнучи в руках шапки. З виразу їхніх облич можна було дійти висновку, що багато вони не виторгували.

— Буде, як завжди, — стиха оцінив чех у хутряній шапці. — Баби і діти вільно виходять хоч зараз. Чоловікам, щоби піти, треба відкупитися. І заплатити викуп за місто, бо інакше його пустять з димом. Крім того…

— Мають бути видані всі папістські священики, — докінчив Бразда, який теж, видно, мав практику. — І всі втікачі з Чехії. Гм, скидається на те, що мені зовсім не треба було поспішати. Вихід бабів і збирання викупу займе якийсь час. Звідси ми так швидко не рушимо…

— Ідіть до Амброжа.

Рейневан пам'ятав розмови, які про колишнього пробоща з Градця-Кралове вели Шарлей і Горн. Пам'ятав, що вони називали його фанатиком, екстремістом і радикалом, який вирізняється фанатизмом і безжальністю навіть серед найбільш радикальних і найбільш фанатичних таборитів. Тому він розраховував побачити маленького, худого як жердина й вогненноокого трибуна, який вимахує руками і з піною на губах викрикує демагогічні маніфести. Замість цього побачив поставного і стриманого в рухах чоловіка у чорному вбранні, яке нагадувало рясу, але було коротшим, відкриваючи високі чоботи. Чоловік носив широку як лопата бороду, що доходила майже до пояса, на якому висів меч. Незважаючи на меч, гуситський священик справляв враження радше добродушної людини. І привітної. Може, так здавалося ще й тому, що завдяки високому опуклому чолу, густим бровам та цій же таки бороді Амброж був трохи схожим на Бога-Отця на візантійській іконі.

— Пан Бразда, — привітав він їх досить сердечно. — Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи. Експедиція, бачу, закінчилася успішно? Без втрат? Похвально, похвально. А брат Урбан Горн? З якої хмари до нас звалився?

— З чорної, — кисло відповів Горн. — Дякую за порятунок, брате Амброж. Він прийшов ані на секунду не зашвидко.

— Я радий, радий, — кивнув бородою Амброж. — І інші теж будуть раді. Бо ми вже тебе оплакали, коли розійшлася звістка. З єпископських пазурів вирватися важко. Воістину, легше миші — з котячих. Словом, добре, що так сталося. Хоч правда і те, що не по тебе посилав я загін до Франкенштейна.

Він спрямував погляд на Рейневана, і той відчув холодний піт між лопатками. Священик довго мовчав.

— Молодий пан Рейнмар з Беляви, — сказав нарешті. — Рідний брат Петера з Беляви, правовірного християнина, який стільки доброго зробив для справи Чаші. І який віддав за це життя.

Рейневан мовчки поклонився. Амброж повернув голову, довго вдивлявся в Шарлея. Минуло трохи часу, перш ніж Шарлей покірно опустив очі, але й так можна було зрозуміти, що зробив він це тільки з дипломатичних міркувань.

— Пан Шарлей, — промовив нарешті градецький пробощ. — Який не кидає товариша у біді. Коли Петер з Беляви загинув від рук мстивих папістів, пан Шарлей рятував його брата, не зважаючи на небезпеку, на яку наражався сам. Воістину, рідкісний у теперішні часи приклад честі. І дружби. Бо добре каже стара чеська приказка: v nouzi poznaš přítele[552].

— А молодий пан Рейнмар, — продовжував Амброж, — як чуємо, дає істинний доказ братньої любові, братовими слідами ступаючи, як і він, істинну віру сповідуючи, мужньо протиставляючись римським помилкам і несправедливостям.