Читати книгу - "Вежа блазнів"

Як кожен віруючий і праведний чоловік, він стає на бік Чаші, а продажний Рим відкидає як диявола. Вам це буде зараховано. Утім, вам це вже зараховано, Рейнмаре і пане Шарлею. Коли мені брат Тибальд доніс, що вас пекельники в льоху погребли, я ані миті не вагався.

— Дуже дякуємо…

— Це вам треба дякувати. Адже це з вашою допомогою гроші, за які вроцлавський єпископ, негідник і єретик, хотів смерть нашу купити, послужать нашій, благій справі. Адже ви видобудете їх зі схованки і віддасте нам, праведним християнам? Га? Хіба не так?

— Гро… Гроші? Які гроші?

Шарлей тихо зітхнув. Урбан Горн закашлявся. Тибальд Раабе поперхнувся. Обличчя Амброжа застигло.

— Дурня з мене робите?

Рейневан і Шарлей заперечливо покрутили головами, а їхні очі світилися такою святою невинністю, що священик охолов. Але тільки трошечки.

— То я маю розуміти, — процідив він, — що це не ви? Не ви погра… Не ви провели бойову операцію проти збирача податків? Для нашої справи? Гм, значить, не ви. Тоді тут комусь доведеться давати пояснення. Виправдовуватися! Пане Раабе!

— Та я ж не казав, — пробурмотів голіард, — що це саме вони і достеменно вони обробили колектора. Я говорив, що це можливо… Схоже на правду…

Амброж випростався. Його очі дико спалахнули, обличчя в місцях, не закритих бородою, налилося кров'ю, як індиче воло. Якусь мить градецький пробощ виглядав не як Бог-Отець, а як Зевс-Громовержець. Усі зіщулилися, чекаючи на блискавку. Але священик швидко заспокоївся.

— Ти казав, — процідив він нарешті, — зовсім інше. Ой і обдурив ти мене, брате Тибальде, ввів в оману. І все це для того, щоб я послав кінних на Франкенштейн. Ти ж бо знав, що інакше я б їх не послав!

— V nouzi, — тихо вставив Шарлей, — poznas pritele.

Амброж зміряв його поглядом, нічого не сказав. Потім повернувся до Рейневана і голіарда.

— Мені треба би було наказати, — буркнув він, — щоб усіх вас, друзі, по одному взяли на муки, бо в усій цій афері з колектором і його грошима мені страшенно чимось тхне. І всі ви здаєтеся мені, перепрошую, крутіями. Воістину, я мусив би передати вас кату — усіх, як ото ви є.

— Але, — священик уп'явся поглядом у Рейневана, — заради пам'яті Петера з Беляви я цього не зроблю. Ну що ж, примирюся з утратою єпископських грошей, видно, не були вони мені призначені. Але з вами ми поквиталися. Геть із моїх очей. Забирайтеся звідси під три чорти.

— Достойний брате, — Шарлей відкашлявся. — Не кажучи вже про непорозуміння… Ми розраховували…

— На що? — фиркнув у бороду Амброж. — На те, що я дозволю вам приєднатися до нас? Що візьму під своє крило? Що доставлю в безпеці на чеський бік, у Градець? Ні, пане Шарлею. Ви були в'язнями Інквізиції. А хто там сидів, того могли перетягнути на свій бік. Коротше кажучи, ви можете виявитися шпигунами.

— Ви нас ображаєте.

— Краще вас, ніж власний розум.

— Брате, — розрядив напруженість, підійшовши, один із гуситських командирів — симпатичний грубань із зовнішністю збирача пожертв або ковбасника. — Брате Амброж…

— Що там, брате Глушічка?

— Городяни принесли викуп. Виходять, як було умовлено. Спочатку баби з дітьми.

— Брат Велек Храстицький, — показав рукою Амброж, — бере кінних і патрулює навколо міста, щоби ніхто не вислизнув. Решта за мною, всі. Усі, я сказав. Панові з Клінштейна доручаю тимчасово наглядати за нашими… гістьми. Уперед, ходімо!

З брами Радкова й справді виходила колона людей, які перестрашено і невпевнено вступали поміж наїжачені вістрями шеренги гуситів. Амброж і його штаб зупинилися недалеко від колони, розглядали тих, хто виходив. Дуже уважно. Рейневан відчув, як йому волосся стає сторч. У передчутті чогось жахливого.

— Брате Амброж, — запитав Глушічка. — Чи ви виголосите перед ними проповідь?

— Перед ким? — знизав плечима священик. — Перед цією німецькою голотою? Вони по-нашому не розуміють, а мені по-їхньому говорити не хочеться, бо… Гей! Там! Там!

Його очі зблиснули по-орлиному і хижо, обличчя раптом застигло.

— Там, — гаркнув він, показуючи. — Там. Хапай!

Він показав на закутану в опанчу жінку, яка несла дитину. Дитина виривалася і ревла, аж заходилася. Збройні підскочили, розштовхали юрбу ратищами гізарм, витягли жінку, зірвали опанчу.

— Це не баба! Це хлоп, перебраний за жінку! Ксьондз! Папіст! Папіст!

— Давайте його сюди!

Притягнутий і кинутий на коліна ксьондз тремтів від страху і вперто опускав голову. Дивитися в обличчя Амброжу його змусили силою. Але й тоді він стулив повіки, а губи його ворушилися в беззвучній молитві.

— Гляньте, гляньте, — Амброж взявся в боки. — Які люблячі парафіянки. Щоб урятувати свого ксьондзика, дали йому не тільки бабські лахи, а й немовля. Яка жертовність! Ти хто такий, ксьондзе?

Священик ще міцніше замружився.

— Це Миколай Мегерлейн, — озвався котрийсь із селян, що супроводжували гуситський штаб. — Пробощ тутешньої парафіяльної церкви.

Гусити зашуміли. Амброж почервонів, голосно втягнув повітря.

— Отець Мегерлейн… — протяжно промовив він. — Оце так-так. Який щасливий випадок. Ми мріяли про таку зустріч. Від часу останнього єпископського рейду на Трутновсько. Ми від такої зустрічі багато для себе сподівалися.

— Браття! — випростався він. — Дивіться! Ось ланцюговий пес вавилонської курви! Злочинне знаряддя в руках вроцлавського єпископа! Той, хто переслідував істинну віру, видавав добрих християн на муки і на страту! А під Візмбурком власноручно проливав невинну кров! Бог віддав його в наші руки! Нам доручив покарати зло і неправедність!

— Чуєш, проклятий ксьондзе? Убивце? Ти що, заплющуєш очі на правду? Закриваєш вуха, як змій, гаспид з Біблії? Ну ж бо, кабане єретицький, ти, мабуть, не знаєш Писання, не читав, для тебе єдиний оракул — твій розпусний єпископ, твій продажний Рим і твій папа-антихрист! І твої блюзнірські позолочені образи? То я тебе, свиня, зараз навчу слова Божого! Апокаліпсис Йоанна, чотирнадцять, дев'ять: «Хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву! І буде мучений в огні й сірці»[553]. У вогні й сірці, папісте! Гей, сюди! Узяти його! І утеплити! Так, як ми робили з монахами в Бероуні та Прахатіцах!

Пробоща схопили декілька гуситів. Він побачив, що несуть інші, і почав кричати. Дістав древком сокири по обличчі й затих, повиснувши на руках, які його тримали.

Самсон рвонувся, але Шарлей і Горн негайно його схопили. Побачивши, що двох може виявитися замало, Галада поспішив їм на допомогу.

— Мовчи, — сичав Шарлей. — Ради Бога, мовчи, Самсоне…

Самсон повернув голову і подивився йому в очі.

Пробоща Мегерлейна обклали чотирма снопами соломи. Подумали — і додали ще два, так що голова