Читати книгу - "Останнє літо"

class="book">— Це мав на увазі, — сказав Львов. З його обличчя не можна було зрозуміти, задоволений чи не задоволений він відповіддю Серпіліна. — А вашу думку хотів знати лише з одного питання. Проявів боягузтва в нього не спостерігали?

— З вашого дозволу, сформулював би інакше: проявів хоробрості з його боку не спостерігав.

Батюк зареготав з такої атестації, а Львов, не добачивши в ній нічого смішного, сприйняв її як відповідь по суті і, швидко кивнувши, спитав Батюка, чи збирається той їхати назад до штабу фронту. Почувши, що командуючий затримається в Могильові, дав усім своїм виглядом зрозуміти, що хоче залишитися з ним удвох. Серпілін вийшов, як ведеться в таких випадках, попросивши в Батюка дозволу піти розпорядитись…

Розпоряджатися в даний момент не було чим; вийшовши з будинку, Серпілін сказав командирові дивізії, який підійшов до нього, щоб той продовжував своє діло, а сам, стоячи біля ганку, на сколупаному тротуарі, все дивився на цю вулицю, що вела на південно-західну околицю Могильова і якою в сорок першому, ще до боїв з німцями, коли готували оборону, не раз їздив з полку до штабу дивізії. І вулиця тоді була ціла, і люди ще жили на ній десь між миром і війною, не одвикнувши від одного й не звикнувши до другої. Не лише в цивільних і у військових — у тебе самого в голові ще не вкладалося, що тут цілих три роки можуть пробути німці, що через два будинки навскоси звідси буде їхня німецька комендатура, від якої залишилась тепер тільки купа руїн: підпільники затягли до підвалу пекельну машину; висадили в повітря і комендатуру, й коменданта.

Люди в місті й тепер живуть. І зустрічали, і червоні прапори, виявляється, зберегли. Група партизанів пройшла вулицями зі зброєю й червоним стягом. І жінки вилізли з підвалів, і діти. І сльози були, і обійми. І вбогий хліб-сіль звідкись узявся — спекли паляницю з борошна з лободою. Командир дивізії розплакався і від цього хліба-солі, й від жіночих сліз, коли передавали йому ту паляницю на рушнику. Такі сльози — як зараза. Серпілін і сам це відчув, коли худа, мов жердина, бабуся плачучи обняла його і, незважаючи на те що він поспішав, тричі повільно поцілувала, повертаючи за голову до себе, наче він не генерал, а заблудлий син.

Стоячи біля ганку, Серпілін обернувся на скрипіння гальм. З віліса вискочив Батюків ад’ютант Барабанов, що їздив кудись за його наказом. Серпілін мимохідь бачив його багато разів, але отак, упритул, зіткнувся вперше.

І вперше помітив, як постарів і схуд Барабанов; шкіра так туго натягнута на вилицях, ніби її вже не вистачало. Барабанов козирнув, хотів пройти повз нього до командуючого, а Серпілін зупинив його:

— Що з тобою, Барабанов, хворієш?

— Хворію. Виразка відкрилась.

— Треба в госпіталь.

— Поки можу — терплю. Запити боюсь, якщо через цю виразку знов до госпіталю.

— Чому ж запити?

— Я себе знаю, товаришу генерал, — сказав Барабанов.

Серпілін раптом відчув себе не те щоб винним перед ним, — ні, винним він себе не вважав, та, коли звела нагода, хотів, щоб між ними не лишалось такого, чого не повинно лишатися між людьми на війні.

— Не хочу, щоб ти ображався на мене, Барабанов.

Барабанов звів очі, до цього дивився собі під ноги.

— Атестат його вдові, як вам обіцяв, надсилаю. Якби вважав, що ви не праві, не робив би цього. — І попросив: — Дозвольте пройти?

З ганку, накульгуючи, спустився Львов, кивнув Серпіліну, сів у свою високу, незграбну емку з двома ведучими осями й поїхав.

Коли Серпілін повернувся, Батюк ще сидів за столом, а Барабанов доповідав йому, — виявляється, їздив за його наказом по ордени. Батюк хотів тут-таки, в Могильові, вручити ордени й медалі тим солдатам і офіцерам, котрі взяли в полон двох німецьких генералів.

— А реляції на завтра оформимо, — підводячись, сказав Батюк. І, вже від’їжджаючи, певне, тому, що їхав нагороджувати, заговорив про свого сина, який воював на Ленінградському фронті: — Про сина по ВЧ сьогодні подзвонили. Виявляється, вдруге поранений. Ми з тобою двадцять третього тільки ще починали, а його саме того дня під Мусталахті, вже за Виборгом, осколком у руку. Вдруге в строю залишився і медаль «За відвагу» одержав. Він дужий у мене, штангіст. До війни на третьому курсі у Лесгафта вчився…

І Серпілін відчув з його голосу, що бадьориться, а за сина страшно. Тим страшніше, що знає: трохи покрививши душею, міг би на тій самій війні підшукати синові місце трохи ближче до себе й трохи далі від смерті. А може, й дружина — мати є мати — раз у раз пише про це в листах…

Батюк поїхав до сусіда, а Серпілін залишився в тій частині міста, яку брали його війська, проїхав вулицями, перевірив, як вони знімаються, виходять з міста. Не дуже це й просто: шість днів тільки й думали, як узяти місто, а тепер, коли взяли, одразу, навіть не переночувавши, йти з нього далі. Поздоровив кількох командирів полків, кого ще на відпочинку, кого вже на марші; розпитав про втрати, про які вже склав собі перше уявлення. Найбільше вбитих там, де не одразу протаранили оборону, затупцювали на одному місці, Підставили себе під вогонь якоїсь німецької вогневої точки, яку потім ущент було розбито.

На братських могилах у кращому разі пишуть на дощечці хімічним олівцем імена, а звідки хто — не пишеться. Але й з імен можна здогадатися, хто звідки. На одній такій темно-сірій дощечці, мокрій від дощу, який бризнув надвечір, де поховані не сьогоднішні, а ще вчорашні, — з-поміж одинадцяти прізвищ були не тільки російські, й українські, й білоруські — як завжди і скрізь, — а й казахське, і якесь схоже на іноземне, мабуть, естонське, прізвище, і кавказьке — Джатієв — може, осетин, а може, чеченець. І всі на тій самій дошці, проти того самого розбитого кулеметного гнізда.

Бій у місті, звичайно, дає додаткові переваги тим, хто обороняється. Весь час, поки їх виколупуєш, зазнаєш жертв. Проте сила, яку ми мали тепер у