Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Шафране, – тихо позвала я клопа.

– Я сам опупирів, – тихенько пропищав фамільяр.

– У тебе начебто є знайомі оводи? – натякнула я.

– Шершні, – задоволений клоп злетів і сів на стіну. – Але вони могли вже впасти в сплячку.

– Ще не було заморозків. Пошукай.

– Слухаюся, Руточко! – Шафран вилетів.

А я швидко піднялася до Герки на горище.

– Цить! – знову приклала я вказівний палець до губ.

Герман катав поміж пальців вогняну змійку. А я не знала, що робити далі. Гроші я їй не віддам за жодних обставин. Внизу почулися голоси, я відчинила двері. Говорили голосно, не соромлячись і не боялися, що в будинку хтось є.

– Христе, тут трошки грошенят, купи онукам щось. І доньок побалуй. Не жлобися, купи їм щось якісне на зиму. Он Лютка ходить у позаторішніх чоботях. Вітка в драній кофті й Дора в старій сукні.

– І ще походять, мені Прохор має гроші передати. Ой, ти не знаєш, диліжанс до Ситова вже прилетів?

– Та буцімто давно. А що?

– Та Рутка зі своїм хахалем мала прилетіти і щось нема. Може, передумала.

– Це пасербиця твоя, чи що? Скороспілка, не встигла мотнутися до Ситова, а вже знайшла мужика. Ні, щоб нашим так пощастило.

Кому нашим? Що ще за наші? Що він несе? Герман гидливо підійняв верхню губу і хотів іти вниз. Але я смикнула його, грізно зсунувши брови.

– Тихо!

– Та хто там лазить? – знову запитав мужик.

– Киць-киць-киць! – голосно покликала кішку «матуся».

«Няв!» – пролунало з вулиці.

– Миші на горищі завелися, – заспокоїла вона незнайомця. – Усе прибрали з полів, ось вони на зимівлю і поперли. Нічого, на ніч кішку пущу, передушить. Лютовіт, ти коли наступного разу приїдеш?

– Через тиждень загляну. А до відьми за зіллям сходи. А то до нової дитини дотанцюємося. Хоча, я б синочка хотів.

– Еге ж! Шкода, що Єрошка не наш із тобою син. Так би я Прошку переконала, щоб на нього корчму переписали. Лікували його… Не вірю я у ці ліки. Скільки він протягне? А так би нам усе дісталося.

– Зате три доньки в нас, і онуки які! Гордість!

Мені хотілося засунути у вуха шматки стрибучок, щоб ніколи не чути цих слів. Вони говорили про батька і мого брата, немов це і не люди зовсім. Тварюки! Ненавиджу! По щоках побігли сльози. До мене дійшло, чому «сестер» так дивно звуть – Лютка і Вітка, а це на честь цього козла вона їх назвала!

– То ти подумай про сина, Христя.

– А Прошці що скажу? Аргіна нашепотіла, що я понесла?

– З’їзди до нього в столицю. Я що тебе вчитиму, як із мужиком своїм спати?

– Ти мій мужик! – відрізала мачуха. – Якби ти знав, як мені гидко лягати з ним в одне ліжко! До речі, коли ти вже з Нюткою розлучишся?

– Ось молодшу заміж віддам і піду, – пообіцяв Лютовіт.

– Її просватали? – голос «матусі» був підозрілим.

– А як же ж! Через два тижні весілля. Тож, готуйся, господине, нового господаря зустрічати!

Вони зареготали, а потім засопіли. Мабуть, цілувалися. Мене нудило від того, що я дізналася. Як же це огидно! Таке враження, що наш рід проклятий! Хоча, стоп! Що це я розклеїлася! Мій батя ще не старий чоловік, знайде собі в Ситові гідну жінку. А ці нехай живуть як хочуть.

Звідкись здалеку почулося гудіння. Гудіння наближалося. Я підійшла до горищного вікна й визирнула на вулицю – Шафран таки привів рій шершнів! Я квапливо потягнула за стулку, але вона заїла і не відчинялася. Герман загасив спіраль і допоміг відчинити вікно. Рій влетів на горище. Очолював його відважний фамільяр!

– Тільки не вбивайте їх, – пам’ятаючи про сильну отруту шершнів, попросила я. – Налякайте, просто налякайте!

– Вас зрозумів, хазяйко! За мною, хлопаки! – прокричав Шафран і вилетів у прочинені двері. Шершні рушили за ним.

Далі все сталося як у казці: шершні кинулися на «матусю» з коханцем! Вони носилися будинком і голосили, потім вибігли на вулицю і скакали по двору. Парочка шершнів все ж таки вжалила їх! Катюзі по заслузі!

Я швидко перевірила скриню, в якій нічого цінного не виявилося. І спустилася вниз. «Матуся» з хахалем намотували кола кругом будинку. Вони так були захоплені пробіжкою, що не помітили нас.

Ми з Герою йшли до Горпини. Я мовчала, як і Герка. Щоправда посеред дороги він не витримав і зупинився. Повернув мене до себе обличчям і струснув за плечі.

– Руто, це дуже неприємна історія. Дуже. І я прекрасно розумію, що коїться зараз у твоїй душі. Я поруч, чуєш?

– Угу, – перша сльозинка скотилася по щоці, за нею друга. – Як вона могла, Гер? Як вона могла весь цей час прикидатися хорошою, а в душі ненавидіти всіх нас: мене, батю, Єрошку? Яке чудовисько живе в всередині неї?

Я ткнулася в груди коханого і розплакалася. Як же це боляче! Я не могла ні вдихнути, ні видихнути. Герман пригорнув мене до себе і погладжував по спині. Я потроху заспокоїлася.