Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

і некерована уява показала маленький скелет, загорнутий у зотлілі рештки рожевої ковдри. Чи можна буде за тими залишками визначити стать тіла? Чи лишиться там якийсь шнурок, ґудзик, пасмо довгого волосся?

«Хай там нічого не буде,— подумки попросила Робін.— Боже, тільки б там не було нічого».

А вголос спитала:

— А якщо у лощовині таки закопали щось... когось?

— Тоді моя теорія неправильна, бо я не знаю, як ліпиться задушена в Оксфордширі дитина до всього, про що я оце говорив.

— Але тут і не повинно бути зв’язку,— раціонально заперечила Робін.— Ти можеш бути правий щодо вбивці Чизвелла, а це може виявитися цілком окремою...

— Ні,— похитав головою Страйк.— Надто серйозно для збігу. Якщо в лощовині щось закопано, воно пов’язано з усім іншим. Один брат у дитинстві бачив убивство, другий за двадцять років шантажував чоловіка, якого теж убили, на землі Чизвелла поховали дитину... якщо в лощовині таки дійсно закопано дитину, десь це ліпиться. Але я ладен битися об заклад, що там нічого немає. Якби я думав, що в лощовині справді закопали тіло, я б умовив поліцію розкопати його. Ми тут сьогодні заради Біллі. Я це йому обіцяв.

Вони сиділи й дивилися, як стежка тане в мороці. Страйк час до часу поглядав на мобільний.

— Та де вже той бісів Барклей... О!

На стежці за ними майнули фари. Барклей під’їхав на старому «фольксвагені-гольфі», зупинився за ними і загасив фари. В бічному дзеркалі Робін бачила, як від машини відділився силует, який набув матеріальності, коли Барклей наблизився до «лендровера» з боку Страйка. В руках він ніс торбу з інструментами, майже таку саму, як у детектива.

— Вечір добрий,— лаконічно мовив він.— Гарна ніч для розкрадання могил.

— Ти запізнився,— сказав Страйк.

— Авжеж, сам знаю. Мені тутки Флік дзвонила. Подумав був, ви захочете знати, що вона сказала.

— Сідай у машину,— запропонував Страйк.— Розкажеш, поки чекаємо. Треба ще хвилин десять, поки як слід стемніє.

Барклей сів на заднє сидіння «лендровера» і причинив дверцята. Страйк і Робін розвернулися до нього.

— Отже, дзвонить вона мені ото, скімлить...

— Будь-ласка, англійською, а не шотландською.

— Ну, плаче — й аж усирається зо страху. Сьогодні приходила поліція.

— Майже не забарилися,— мовив Страйк.— І?

— Обшукали ванну кімнату, знайшли записку Чизвелла. Возили її на допит.

— І чим Флік пояснила, що записка в неї?

— Мені не сказала. Хотіла тіко знати, де Джиммі. Вона там просто в паніці. Все повторювала: «Тільки скажи Джиммі, що вона в них, він зрозуміє».

— А ти знаєш, де Джиммі?

— Ані гадоньки не йму. Бачив учора, він про жодні плани не казав, тіко згадував, що довів Флік, випитуючи в неї номер Боббі Канліфф. Ох і сподобалася йому та молодиця Боббі,— усміхнувся Барклей до Робін.— Флік йому сказала, що номера не має, і все питала, чого це йому так припекло його знати. Джиммі казав, що просто надумав запросити Боббі на зібрання Справжніх соціалістів, але Флік, знаєте, не геть тупа.

— Як гадаєш, вона зрозуміла, що то я навела поліцію? — спитала Робін.

— Ще ні,— відповів Барклей.— Вона там панікує.

— Ну добре,— мовив Страйк, поглядаючи на клапоть неба між кронами над головою,— мабуть, час починати. Бери оту торбу, Барклею, там мій інструмент і рукавиці.

— А як ти копатимеш з отою ногою? — скептично спитав Барклей.

— Ти не можеш копати сам,— сказав Страйк,— бо до завтрашнього вечора не скінчиш.

— Я теж копатиму,— твердо сказала Робін. Вона трохи набралася смілості, коли Страйк запевнив, що навряд чи вони щось викопають у лощовині.— Ану дай мені ті чоботи, Семе.

Страйк уже діставав з торби ліхтарик і ціпок.

— Я понесу,— запропонував Барклей, і коли закидав торбу Страйка на плече до своєї, там важко забрязкав металевий інструмент.

Утрьох вони рушили стежкою. Робін і Барклей підлаштували свій темп під Страйка, який пробирався вперед обережно, зосередившись на плямі світла від ліхтарика на землі, й час до часу користався ціпком — то спирався на нього, то відкидав з дороги перепони. М’який ґрунт приглушував кроки, але нічна тиша посилювала брязкіт інструментів за спиною в Барклея, шурхіт дрібних невидимих створінь, що розбігалися від велетнів, які вторглися в їхню дику господу, й гавкіт собаки звідкілясь від Чизвелл-гаузу. Робін пригадала норфолкського тер’єра і сподівалася, що його не випустили на ніч.

Коли дійшли до галявини, Робін побачила, що покинутий Стеда-котедж ніч перетворила на хатину відьми. Легко було уявити, як за побитими вікнами чигають якісь постаті... твердо сказавши собі, що ситуація страшненька і без нових вигаданих жахів, Робін відвернулася від будиночка. З негучним стукотом Барклей скинув торби на землю край лощовини і розстебнув їх. У світлі ліхтарика Робін побачила набір інструментів: кайло, сапку, двійко ломів, вила, топірець і три лопати, одну з них штихову. Також там було кілька пар товстих садівничих рукавиць.

— Отак-от, цього нам має стати,— мовив Барклей, зазираючи в темну яму перед собою.— Треба буде то все розчистити, якщо хочете дістатися ґрунту.

— Авжеж,— сказала Робін і потягнулася по рукавиці.

— Ти впевнений, га, здоровило? — спитав Барклей у Страйка, який зробив те саме.

— Та Господи Боже, кропиву повисмикую,— дражливо відповів Страйк.

— Бери сокиру, Робін,— сказав Барклей, а сам підхопив сапку і лом.— Ті кущі ще й рубати доведеться.

Утрьох вони сповзли униз крутим схилом лощовини і стали до роботи. Десь годину рубали жилаве гілля і пололи кропиву, час до часу міняючись інструментами чи вибираючись нагору по щось нове.

Попри те, що ніч ставала холоднішою, Робін рясно пітніла і скинула зайвий одяг. Страйк натомість значні зусилля приділяв тому, щоб не показувати, як від нахиляння і ковзання по нерівному ґрунту йому болить кукса. В темряві не видно було, як він кривиться, і він ретельно стежив за виразом обличчя, коли Барклей чи Робін брали ліхтарик і дивилися, як просувається справа.

Фізичне навантаження допомагало Робін упоратися зі страхом перед тим, що, можливо, лежить у них під ногами. «Мабуть,— спало їй на думку,— оце так воно в армії: важка праця і дух товариства допомагають не думати про похмурі перспективи попереду». Двоє колишніх військових копали собі й не скаржилися, тільки іноді лаялися, як уперте коріння й гілки дерли одяг чи шкіру.

— Час копати,— заявив нарешті Барклей, коли дно виярка розчистили, наскільки