Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

система дублювали одна одну, щоб у разі якоїсь поломки чи пошкодження вони не руйнувалися цілком. Літак можливо було підірвати, але тільки якщо бомба здетонує — заплановано чи ви­падково — у якомусь вразливому місці. Ґерреро такого у планах не мав.

Демерест запитав Сая Джордана:

— Годину протримаємося в повітрі?

— Я думаю, літак витримає. Не впевнений щодо пасажирів.

— Скільки поранених?

— Поки сказати не можу. Спочатку перевірив пошкодження конструкції, як ви й сказали. Але тут усе не дуже добре.

Демерест наказав:

— Будь там скільки потрібно. Допомагай, чим можеш. — Він вагався, боячись відповіді на наступне запитання, але зважився: — Ти бачив Ґвен? — Він досі не знав, чи не засмоктало Ґвен одразу ж після вибуху. В минулому таке вже траплялося з іншими, включно зі стюардесами, які перебували неподалік від вибухової розгерметизації без якогось захисту. Та навіть якщо цього й не сталося, Ґвен усе одно була найближче до місця вибуху.

Сай Джордан відповів:

— Ґвен тут, але, думаю, в неї все досить погано. У нас десь троє лікарів, і вони працюють з нею та іншими. Я повідомлю, як тільки зможу.

Вернон Демерест відклав слухавку переговорного пристрою. Незважаючи на останнє запитання та відповідь, він і далі не дозволяв собі особистих думок чи емоцій; для цього настане час пізніше. Професійні рішення, безпека літака та його екіпажу стояли на першому місці. Він переповів Енсонові Гаррісу суть повідомлення борт­інженера.

Гарріс міркував, зважуючи всі чинники. Вернон Демерест досі нічим не показував, що перебирає на себе повне командування, й, очевидно, до сих пір схвалював рішення Гарріса, інакше він би вже про це сказав. Тепер, здавалося, Демерест залишав рішення про те, де сідати, також на Гарріса.

Командир Демерест — навіть у найгострішій кризовій ситуації — поводився саме так, як і повинен був командир-­інспектор.

— Спробуємо дістатися Лінкольна, — сказав Гарріс. Безпека літака важила понад усе; якими б поганими умови не були в пасажирському салоні, їм варто сподіватися, що більшість людей зможе протриматися.

Демерест ствердно кивнув та почав повідомляти центр у Торонто про їхнє рішення; за кілька хвилин їх візьме на себе Клівлендський центр. Демерест попросив Детройт Метрополітен залишатися на зв’язку, на випадок, якщо вони раптом змінять плани, хоча це й малоймовірно. Аеропорт Лінкольна повідомлять про те, що Рейсові Два знадобиться аварійна посадка з прямої.

— Вас зрозумів, «Транс Америка-Два». Детройт та Лінкольн повідомили. — За цим пішла зміна курсу. Вони наближалися до західного берега озера Гурон, поблизу кордону між США та Канадою.

Обоє пілотів знали, що на землі Рейс Два зараз у центрі уваги. Диспетчери та керівники стикових центрів керу­вання повітряним рухом напружено працюватимуть, щоби скоординовано відвести весь повітряний рух зі шляху літака, попередити сектори про їхнє наближення та розчистити авіатраси. Будь-яке прохання з їхнього боку буде першим за пріоритетністю.

Коли вони перетнули кордон, Торонтський центр дав знак закінчення передачі та додав у останньому повідомленні:

— Гарної ночі та хай вам щастить.

За якусь мить на їхній виклик відповів Клівлендський ЦКПР.

Озирнувшись назад, до пасажирського салону через пролом, де раніше були двері кабіни екіпажу, Демерест побачив рухливі постаті — хоча й нечітко, бо одразу ж після того, як двері вилетіли, Сай Джордан пригасив світло в салоні першого класу, щоб уникнути відблиску в кабіні екіпажу. Здавалося, ніби пасажирів підганяли вперед, а це могло означати, що хтось позаду взяв на себе командування — скоріш за все, Сай Джордан, який з хвилини на хвилину мусив доповісти про стан справ. Холод дошкуляв і далі, навіть у кабіні екіпажу; а там, позаду, було, мабуть, ще гірше. Знову, крізь страждання, Демерест подумав про Ґвен, а тоді безжально очистив розум, зосередившись на тому, що потрібно зробити далі.

Хоча від моменту прийняття рішення ризикнути ще однією годиною в повітрі минуло всього кілька хвилин, уже зараз настав час планувати їхній підхід та посадку в аеропорту Лінкольна. Поки Гарріс продовжував керувати, Вернон Демерест витягнув схеми заходження на посадку та злітно-­посадкових смуг і розклав їх собі на колінах.

Аеропорт Лінкольна слугував місцем базування для обох пілотів, й вони знали аеропорт — як і його ЗПС та повітряний простір навколо — як свої п’ять пальців. Безпека та навчання, проте, вимагали, щоб цю пам’ять постійно доповнювали та перевіряли.

Схеми доводили те, що обоє вже знали.

Для високошвидкісної посадки з важкою вагою, яку їм і доведеться провести, потрібна найдовша можлива смуга. Через сумнівне кермо керування напрямку смуга також повинна бути якомога ширшою. Вона також має бути напрямлена проти вітру, який — як заявляв прогноз із Лінкольна — був північно-західний та сягав тридцяти вузлів222, з поривами. Злітно-посадкова смуга три-нуль відповідала всім вимогам.

— Нам потрібна три-нуль, — сказав Демерест.

Гарріс відзначив:

— В останньому повідомленні говорилося про тимчасове закриття через перешкоду.

— Я чув, — рикнув Демерест. — Та срана смуга стоїть заблокована вже кілька годин, а все через якийсь мексиканський літак. — Він склав схему заходження на посадку та прикріпив її до своєї штурвальної колонки, а тоді грізно вигукнув: — Перешкода, твою наліво! Дамо їм п’ят­десят хвилин, щоб вирвати його звідти.

Коли Демерест натиснув на кнопку мікрофона, щоби повідомити центр керування повітряним рухом, бортінженер Сай Джордан — блідий та тремтячий — повернувся в кабіну екіпажу.

 

11

 

Адвокат Фрімантл, який