Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

54

Камілло

Я різко вирівнявся, закінчивши зав’язувати шнурки на своїх кросівках, коли відчув потужний ляпас по спині. Від несподіванки я ледве не похитнувся вперед.

— І так, Бореллі, — гучно прогримів голос тренера, який вже протирав долоню об мою спину, ніби перевіряючи, чи залишилось від мого хребта бодай щось. — Це твій останній етап перед фіналом. І ти не маєш обісратись!

Я не стримав усмішку, похитавши головою. Його прямолінійність завжди була заряджена особливим шармом.

— Я тобі серйозно кажу, дорогенький, — продовжив він, трохи нахилившись до мене і підморгнувши. — Бо якщо ти облажаєшся, я піду тренувати Орсо! І розповім йому всі твої секретики тенісу... і взагалі, який ти засранець, Бореллі.

І хоча його слова були, як завжди, грубуваті, втім саме в цій грубості ховалася справжня турбота.

— Тренере, це вже шантаж і маніпуляція, — відповів я, сміючись.

— Побачимо, сонечко, — задоволено хмикнув він, різко натягнувши мені кепку мало не на очі. — До тебе твоя Джульєтта прийшла, Ромео.

Я швидко стягнув кепку зі своєї голови, і саме в цей момент переді мною з’явилась Вікторія. Її опромінена усмішка була настільки теплою, що на мить здалося, що вся напруга зникла.

— Віскі? — жартома кинув я, піднявши брову і скоса поглянувши на стаканчик в її руках.

Вікторія закотила очі, роздратовано хмикнувши й вихопила в мене кепку. І з грайливою усмішкою вона рішуче натягнула її мені на голову.

— Ти дурень, Ромео.

— Будь ласка, бодай ти мене так не називай, — я не міг стримати сміху. Це було надто смішно. Я й сам іноді жартував із цього, але з її вуст це звучало ще іронічніше.

— Як себе почуваєш? — запитала вона вже серйозніше, уважно дивлячись мені в очі.

Я на мить замовк, повільно витер долонею шию, відчуваючи, як напруження накопичується. Погляд мимоволі ковзнув по суперниках, які почали збиратись на корт.

— Все добре. Краще, ніж завжди, — відповів я, знову зустрівшись із її поглядом. Її темні очі, такі проникливі, здавалось, бачили мене наскрізь. — Вже вмираю від бажання зустріти Орсо на іншому боці корту.

Вікторія трохи примружила очі й грайливо посміхнулася. Вона піднесла стакан до губ і взяла ковток через тонку трубочку.

— Так сильно хочеш його взути? — хитро перепитала вона, з ледь помітним викликом у голосі.

— Не уявляєш, наскільки сильно, — тихо, проте впевнено відповів я.

Я відчував, як у грудях розгоряється вогонь. Ця зустріч з Орсо була для мене чимось більшим за звичайний матч. Це була можливість довести не тільки йому, а й самому собі, що я більше не той хлопець, якого можна було обійти. Проте, для цього треба виграти цей етап.

Вікторія зробила крок ближче, і я відчув, як від неї віє тим особливим теплом, яке змушує мене знову і знову дивитися на неї.

— Камілло, — тихо промовила вона, торкаючись моєї руки. — Не грай заради помсти. Грай заради себе.

Її слова ніби розчинили напругу в мені. Я глибоко вдихнув і легенько стиснув її пальці у своїй долоні.

— Обіцяю.

Вікторія посміхнулась і ледь нахилилась вперед, її губи торкнулися моєї щоки. Наче благословення перед боєм.

— Тоді йди й виграй.

Я кивнув і прослідкував, як вона йде за своєї місце на трибуні. Вітер підхопив мій настрій, а серце билося в унісон із кожним кроком.

На корт я виходив із внутрішньою тишею, яка заспокоювала. Глядачі навколо гули, наче хвилі в морі, але цей шум здавався далеким і нечітким. Я відчував, як руки впевнено стискають ракетку, а ноги, ніби самі по собі, легко крокують по твердій поверхні корту.

Мій погляд автоматично ковзнув до трибун, і я знайшов її. Вікторія. Це вже була традиція. Вона стояла біля тренера, притримуючи стакан з напоєм, утім навіть звідси я бачив, як вона ледь помітно посміхалася. Її підтримка була непомітною для інших, але відчутною для мене. Це була та сама впевненість, якої мені бракувало.

По той бік корту вже стояв черговий суперник. Його самовдоволена посмішка була такою ж натягнутою, як і його рухи. Він крутив ракетку в руках, ніби демонструючи свою впевненість, але в його очах я бачив більше — він нервував.

М’яч злетів, і я відчув, як усе тіло підкорюється єдиному імпульсу. Ракетка різко зірвалась уперед, і м’яч із характерним свистом полетів на його бік. І.. Він ледве встиг відбити його. Що ж, перший сет за мною.

Другий м’яч. Ще швидший, ще точніший.

— Рахунок: 15-0 на користь Бореллі!

Шум трибун посилився. Я краєм ока помітив, як Вікторія стиснула руки в кулаки, ніби разом зі мною завдавала ці удари. Гра продовжувалася, але тепер усе було інакше. М’язи працювали злагоджено, рухи були точними. Кожен мій удар відгукувався впевненістю в грудях. Я бачив, як суперник поступово втрачає свій запал, як він починає нервово розтирати ракетку, ніби шукаючи в ній сили.

— Камілло, тримай темп! — почувся голос тренера, а поряд із ним пролунав тихий, але такий знайомий голос Вікторії:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍