Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти найкращий!
Ці слова були сильнішими за будь-яку тактику. Вони додали мені ще більше впевненості. Останній удар. Я зробив крок уперед, обійшов м’яч і наніс потужний удар у самий кут корту. Матч завершено.
— Гра за Бореллі! — пролунало над кортом.
Глядачі вибухнули оплесками, і цей гул був теплим, живим. Проте я дивився тільки на неї. Вікторія стояла, аплодуючи, її обличчя світилися гордістю. Я підняв руку, віддаючи їй невидиму подяку. Це була наша перемога.
Піднявшись на трибуни, я підійшов до неї, ще встигнувши відчути запах її парфумів серед натовпу.
— Я ж казала, що ти найкращий, — тихо прошепотіла вона, торкнувшись моєї руки.
— Це не я. Це ми.
Я нахилився і торкнувся її губ, відчуваючи, як усе навколо зникає. Тільки ми. Цей поцілунок був не просто святкуванням перемоги. Це була обіцянка. Обіцянка, що далі буде ще краще. І тепер я точно готовий до фіналу, як ніколи раніше.
— Ну, а потім я відбив м’яч, і той здувся, — радісно промовив я, розмахуючи руками, ніби намагаючись передати всю драматичність моменту.
Бабуся лише закотила очі, але на її обличчі з’явилася м’яка посмішка.
— Боже, Камілло, — пробурчала вона з теплою іронією в голосі. — Ти так оце вмієш розповідати, немов ти не в теніс грав, а в якісь підпільні бої.
Я посміхнувся ще ширше, відчуваючи, як Вікторія легенько притулилась до мого плеча. Її тихий сміх, м’який і затишний, враз огорнув мене теплом.
— Нічого ти не розумієш, стара, — з усмішкою буркнув дідусь, ліниво закинувши черговий вареник до рота.
— Хто б казав, старий! — не втрималась бабуся й з усмішкою махнула рукою. — Ти вже скільки років слухаєш про спорт свого внука, а й досі правил не знаєш!
— Не «не знаю», а «забуваю»! — гордо виправився дідусь і, схрестивши руки на грудях, хитро примружився. — Пам’ять — вона така, знаєш, вибіркова.
— Ой! — бабуся знов махнула рукою, ніби відганяючи його слова. Потім її погляд знову повернувся до нас із Вікторією, і обличчя розцвіло щирою теплотою. — Все-таки добре, що ми з Вікусею таку вечерю забабахали! А то ти, мабуть, забув, що таке справжня домашня їжа. Стільки тієї пасти та піци їсте, аж недобре дивитися! Душа ж сама просить борщику, вареничків, м’яска — оце справжня їжа!
Я з посмішкою кивнув, відчуваючи, як запах свіжого кропу, що щойно прикрашав вареники, змішався із теплом родинного дому.
— Сто відсотків, ба, — щиро промовив я. — Ви справді постарались. І все дуже смачно.
— Це точно, — задоволено пробурмотів дідусь, запиваючи домашній компот великим ковтком. Він витер вуса серветкою й кинув мені змовницький погляд. — А пам’ятаєш, як ми з тобою колись разом наліпили вареників, а ти все тісто розкатав, наче на піцу?
Я розсміявся, пригадуючи, як ми з дідусем кілька років тому намагалися самі приготувати вечерю.
— Це були найсмачніші вареники в моєму житті.
— Та вже ж! Розкажи! — гордо промовив дідусь, сміючись.
Вікторія з усмішкою спостерігала за нашою розмовою, ніби розчиняючись у цьому теплому родинному затишку. Бабуся тим часом підвелася з-за столу й попрямувала на кухню.
— Ну, тепер без солоденького ви не обійдетесь! — гукнула вона, дістаючи домашній пиріг із вишнями.
Вікторія здивовано підняла брови.
— Ви ще й пиріг спекли? Коли ви встигли?
— Авжеж! — гордо промовила бабуся. — У нас же сьогодні сімейний вечір, а не просто вечеря!
— Бабусю, ти ж знаєш, що я не встою перед вишнями, — засміявся я.
Бабуся рішуче поставила на стіл ще теплий вишневий пиріг, від якого одразу ж рознісся аромат ванілі та стиглих ягід. На поверхні пирога блищали золотисті скоринки, а ніжна пудра ледь помітно осіла зверху, додаючи йому казкового вигляду.
— Та знаю я! Ото й не марнуй час — бери тарілку!
Вікторія тихо засміялася й знову поклала голову мені на плече. Я відчув, як її рука обережно лягла на мою. І в цю мить, серед аромату вареників, пирога і теплоти рідних, я відчув, що це і є справжній дім.
— Знаєш, Камілло, — прошепотіла Вікторія, м’яко торкаючись моєї руки. — Я ніколи не думала, що вечеря з родиною може бути такою затишною.
—Тому, що ти ще не куштувала бабусиного пирога, — прошепотів я у відповідь, нахилившись до її вуха.
— Камілло! — обурилась бабуся, почувши мої слова. — Не балакати за столом! Їж!
І ми засміялися всі разом.
— Ну що, Вікуся, скуштуєш справжній шедевр? — з гордістю запитала бабуся, відрізаючи перший шматок і акуратно викладаючи його на тарілку.
Вікторія кивнула, не приховуючи зацікавленої усмішки. Вона обережно взяла виделку і відламала шматочок. Варто було їй тільки покласти його до рота, як її очі задоволено заплющились.
— Боже, як смачно! — тихо промовила вона, ніби не хотіла порушити цю ідилію. — Це найкращий пиріг, який я коли-небудь куштувала!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сет кохання та поразки , Ксандер Демір», після закриття браузера.