Читати книгу - "Дюна"

class="p1">Переводячи погляд то праворуч, то ліворуч, Барон дорікнув собі, що прийшов сюди без своїх гвардійців. Не те щоб від них була велика корить проти сардаукарів, але все-таки…

— Отже? — наполягав Імператор.

— Він пішов п’ять днів тому, Ваша Величносте. — Барон зиркнув на агентів Гільдії, а потім знову на Імператора. — Він мав приземлитися на базі контрабандистів і спробувати просочитися в табір фрименських фанатиків, до Муад’Діба.

— Неймовірно! — вигукнув Імератор.

Відьма поплескала Імператора по плечу схожою на клешню рукою. Вона нахилилася вперед і щось прошепотіла йому на вухо.

Імператор кивнув і мовив:

— Пять днів, Бароне. Скажіть, а чому вас не збентежила його відсутність?

— Але я хвилююся, Ваша Величносте!

Імператор і далі вичікувально дивився на нього. Превелебна Матір знову гигикнула.

— Я маю на увазі, Ваша Величносте, — сказав Барон, — що Хават у будь-якому разі помре протягом найближчих кількох годин.

Тоді він розповів про залишкову отруту й потребу в антидоті.

— Як розумно, Бароне, — сказав Імператор. — А де ваші небожі, Раббан і юний Фейд-Раута?

— Насувається буря, Ваша Величносте. Я відрядив їх перевірити периметр, аби фримени не напали під прикриттям піску.

— Периметр, — повторив Імератор. Здавалося, його рот скривився від цього слова. — Буря не досягне котловини, а фрименський набрід не нападе, доки я тут із п’ятьма легіонами сардаукарів.

— Звісно ні, Ваша Величносте, — сказав Барон. — Але ж не можна дорікати за надмірну обережність.

— Он як, — відказав Імператор. — Дорікати. Тобто мені навіть заїкатися не варто, скільки часу в мене забрала ця маячня з Арракісом? І про прибутки ДАПТу, які згинули в цій дірі? І про державні обов’язки та справи, які мені довелося відкласти — чи навіть скасувати — через цю дурню?

Барон потупив очі, наляканий гнівом Імператора. Він переймався делікатністю свого становища тут: сам-один, ще й повністю залежний від Конвенції та диктум фаміліа Великих Домів. «Він хоче вбити мене? — запитав сам у себе Барон. — Але ж він не може! Не тоді, коли в космосі зібралися всі Великі Доми й тільки чекають приводу урвати собі шматок прибутків із Арракіса».

— Ви взяли заручників? — запитав Імператор.

— Це марно, Ваша Величносте, — відказав Барон. — Ці божевільні фримени проводять погребальну церемонію над кожним, хто потрапив у полон, і взагалі поводяться так, наче вже давно мертві.

— Отже? — перепитав Імператор.

Барон чекав, зиркаючи в різні боки на металеві стіни салямліку й міркуючи про величезне віметалеве шатро навколо себе. Воно втілювало таке необмежене багатство, що навіть Барон був уражений. «Він привіз пажів, — думав Барон, — непотрібних палацових лакеїв, жінок і їхніх компаньйонок — перукарів, дизайнерів — усіх… усіх паразитів Двору. Усі підлещуються, плетуть інтриги, розділяють військові клопоти з Імператором… Вони прибули, щоб подивитися, як він залагодить цю справу, написати кілька епіграм про бої та вихваляти звитягу поранених».

— Можливо, ви просто ніколи не шукали потрібних заручників, — відрізав Імператор.

«Йому щось відомо», — розмірковував Барон. Страх каменем лежав у нього в животі, проте Барон щосили намагався відігнати думки про їжу. Це почуття дуже скидалося на голод, тому він кілька разів змушений був опанувати себе, щоб утриматися від наказу принести попоїсти. Усе одно тут немає нікого, хто виконав би його веління.

— Чи здогадуєтеся ви, хто такий Муад’Діб? — запитав Імператор.

— Без сумніву, один із умма, — відказав Барон. — Фрименський фанатик, релігійний авантюрист. Такі регулярно з’являються на околицях цивілізованого світу. Ваша Величність знає про це.

Імператор глянув на Правдомовицю, а тоді знову повернувся до Барона й насупився:

— І ви більше нічого не знаєте про цього Муад’Діба?

— Божевільний, — знизав плечима Барон. — Але всі фримени трохи божевільні.

— Божевільний?

— Його люди кидаються в бій із його іменем на вустах. Жінки жбурляють у нас немовлят, а самі кидаються на ножі, щоб дати чоловікам можливість напасти на нас. У них нема… нема… порядності!

— Навіть так, — пробурмотів Імператор, і Барон відчув у його голосі глум. — Скажіть, любий Бароне, а ви ніколи не досліджували південні полярні регіони Арракіса?

Вражений різкою зміною теми, Барон витріщився на Імператора.

— Але… Ви ж знаєте, Ваше Величносте, ті регіони — безлюдні, там панують лише вітри й хробаки. У тих широтах навіть прянощів нема.

— А вам ніколи не траплялися звіти з меланжевих ліхтерів, буцімто вони бачили зелені ділянки?

— Такі звіти завжди є. На підставі деяких із них проводили розслідування. Знайшли кілька рослин, але втратили багато ’топтерів. Це надто витратно, Ваша Величносте. У тих місцях людина не здатна вижити довго.

— Он як, — мовив Імератор. Він ляснув пальцями — і ліворуч від трону прочинилися двері. Зайшли два сардаукари, які вели маленьку дівчинку приблизно чотирирічного віку. Вона була одягнута в чорну абу. Каптур було відкинуто назад, і під ним виднівся розстебнутий на шиї дистикост. По-фрименськи сині очі дивилися з круглого м’якого обличчя. Здавалося, їй анітрохи не страшно. Щобільше, від її погляду самому Баронові стало незатишно, хоча він і не міг збагнути чому.

Навіть Правдомовиця з Бене Ґессерит відсахнулася від дитини й накреслила пальцями захисний знак. Стара відьма, вочевидь, була шокована присутністю дівчинки.

Імператор прочистив горло, щоб заговорити, але дитина взяла слово першою — у її тоненькому чистому голоску досі вчувалися шепеляві нотки — піднебіння ще не сформувалося до кінця.

— То ось він який, — сказала вона, наблизившись до краю виступу. — Нічого особливого. Звичайнісінький наляканий старигань, заслабкий навіть для того, щоб підтримувати власне тіло без допомоги силових підвісок.

Барон витріщився на неї: така заувага з уст дитини вразила його й, попри лють, відібрала дар мови. «Може, це карлиця?» — запитував себе він.

— Мій любий Бароне, — мовив Імператор. — Познайомтеся із сестрою Муад’Діба.

— Сестр… — Барон перевів погляд на Імператора. — Не розумію.

— Я також часом буваю надміру обережним, — мовив Імператор. — Мені повідомили, що в незаселених південних регіонах було помічено сліди людської діяльності.

— Але ж це неможливо! — заперечив Барон. — Хробаки… пісок аж до…

— Здається, ці люди здатні уникати хробаків, — мовив Імператор.

Дівчинка вмостилася на край підвищення біля трону й заходилася гойдати й чеберяти ногами. Вона впевнено позирала на своє оточення.

Барон дивився на ніжки, що рухалися під чорним плащем, і на сандалі під тканиною.

— На жаль, — сказав Імператор. — Я відрядив тільки п’ять військових транспортувальників, щоб захопити полонених для допиту. Нам ледве вдалося втекти з трьома полоненими й одним транспортувальником. Зважте, Бароне, що моїх сардаукарів майже переміг натовп жінок, дітей і старців. Ось ця дитина, наприклад, командувала одним із загонів.

— Бачите, Ваша Величносте! — вигукнув Барон. — Бачите, які вони!

— Я сама здалася в полон, — втрутилася дитина. — Не хотіла зустрічатися з братом і повідомляти