Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

дезінтеграції маргінального характеру на основі онтогенетичної відрази до батька-матері є характерними для перехідної епохи, але перехід від колоніалізму до незалежної державницької структури ставить важливе онтологічно-психологічне завдання: подолати доведені до максимуму шизоїдні стани несвідомого національного характеру, інтегрувати національну мужність і національну жіночість, вийти на шлях інтенсивного пошуку українського світогляду, який був би відповідальним за долю європейської цивілізації. В іншому разі — український характер очікує колоніальне блукання на основі неусвідомленого романтичного комплексу, що веде до символічної самокастрації.

Замість висновків

Код української літератури як код української державності

Після багатократної втрати державності єдиним благом, яке залишалося для українців, була література. Вона давала змогу символічно осмислювати минуле державотворення і творити модель майбутньої Держави, щоразу нагадуючи, що на початку державності, як і людської цивілізації, стоїть Велике Слово. Тому кодом української літератури став код державності. Код класичного психоаналізу З. Фройда полягає в тому, що це — стратегія дослідження, яка спрямована на єврейську державність і на органічний для європейського національного світу код державності. Це дає змогу природно поєднати українську літературу як художній пошук коду державності з психоаналізом як теорією дослідження цього коду. Закономірно, що на основі спільного в історичному часі пошуку державності у 1928 р. К. Сосенком як дослідником автохтонного характеру українського народу було висловлено гіпотезу про спільне філогенетичне походження обох народів: «Чи не виходило би з цего, що Українці мають в собі дещо з семітської раси, як це твердять деякі етнольоги, а заразом, що Українці суть одним з найстарших народів?»[1397]. Поєднання української літератури з класичним психоаналізом дає змогу розкодувати приховану національну стратегію фройдизму і розпочати розбудову психоаналітичної теорії на основі розрізнення імперського і національного суб’єктів у дзеркалі психоісторій літератур. «Психоаналіз протягом мого довгого життя, — писав З. Фройд, — проник повсюди, але ще не має батьківщини, яка була би для нього ціннішою, ніж те місто, де він народився і виріс»[1398]. Є всі підстави передбачити, що батьківщиною психоаналізу на нашому порубіжжі стане Україна, цілісний процес самоусвідомлення якої тільки розпочався.

Психоаналіз є національною стратегією дослідження, тісно пов’язаною з аналізом материнсько-батьківського коду. Тому він дає змогу розрізнити національні психотипи і виявити імперського суб’єкта як прихованого варвара-політеїста. Принципова відмінність онтогенезу і філогенезу імперського і національного суб’єктів дає змогу провести психоаналітичне розрізнення російської і української літератур. Як показує психоісторія української літератури, національний характер виявляє себе через різновиди мазохізму від його нижчої до вищої форми: інфантильний мазохізм постає як ерогенний мазохізм і розвивається на основі десексуалізації і сублімацій через наївний мазохізм, моральний мазохізм, соціальний мазохізм тощо. Батьківський (мужній) психотип національного характеру постає як філософський мазохізм, що об’єднує український характер з європейським на основі загальнолюдських архетипів духовної мужності, які проявлялися в історії через Сократа, Платона, Мойсея, Христа.

Імперський характер формується як садомазохістська ерогенність на основі розщепленого материнсько-батьківського коду. Його сутність несе в собі семантику виродження національного через порушення табу та різноманітні перверсії.

Найяскравіше розрізнення імперського і національного суб’єктів виявляється у ставленні до табу: імперський суб’єкт спрямований на порушення табу, яке відкриває йому шлях до символічної злочинності (на рівні слова) та до соціальної злочинності (на рівні історичних перверсій, за аналогією до більшовизму); національний — має стійку психологічну перешкоду щодо порушення табу, оскільки в його психології активізується агент символічного закону через архетип праотця. Лише національна несвідомість дає змогу імперському суб’єкту плутати національний характер і спонукати його до перверсій. Яскравим прикладом для порівняння імперського і національного суб’єктів є Марко Вовчок і Леся Українка. Так, батьківський комплекс Марка Вовчка відкриває їй шлях до успішного розмноження батьківських фігур різних національностей. Батьківський комплекс Лесі Українки закриває шлях не лише до розпусти, але створює проблему в еротичній поведінці, яка позначається конфліктом між любов’ю і сексуальністю, витісненням сексуальності, що створює болісне істеричне метання у пошуках гармонійного аристократичного еросу, який індивідуалізується, фіксується на трансцендентному батькові, врешті українізується у своєму конкретному виборі, що й дає змогу утвердити національну мужність.

Три найбільші злочини залишила в Україні після себе Російська імперія — це спустошені родоводи, що призвело до втрати національної мужності, спустошене християнство, що зумовило втрату державності, і антисемітизм, що не дає змогу усвідомити монотеїстичну традицію, яка об’єднує два народи, — український і єврейський. Психоаналіз цієї колоніальної спадщини дасть змогу витворити незалежний державницький світогляд в Україні на основі пророчих текстів української літератури.

Код української літератури творять архетипні письменники. Характерною ознакою архетипної творчої психології є цілісна любовна інтроекція батьківсько-материнського коду, що у психічній матриці відсилає до архетипу Бога-Отця, а з погляду психоаналізу складає єдність несвідомого (материнського інстинкту) і свідомого (батьківського спадку мужності). Архетипні письменники, будучи носіями монотеїстичної релігійної традиції, орієнтують народ на духовні інтереси, адже зміцнення духовності веде до зміцнення національного характеру. Монотеїзм як релігія праотця впливає на творення національного характеру на основі батьківського коду мужності, який проникає в материнську матрицю, або материнське несвідоме, захищаючи її від імперських перверсій.

Монотеїстична релігійна традиція за час колоніалізму переживає потужне витіснення в неусвідомлене, тому перед тим, як повернутися до свідомості й зогранізувати народ на побудову власної держави, вона повертається з допомогою українських письменників-пророків, які в епоху романтизму розпочинають епоху відродження українського монотеїзму. Символічний прообраз праотця відображається в архетипних особистостях І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, які стають на захист українського материнського світу.

Повернення від материнського несвідомого українського світу до батьківського свідомого, розпочате класичною українською літературою, означає перемогу духовності над чуттєвістю, десексуалізацію і націотворчу сублімацію. Прообразом духовності є чистота. Божественний Дух, писав Фройд у праці «Мойсей і монотеїзм», запозичує своє ім’я від дихання вітру, є ідеалом етичної досконалості, тому дає людині знання цього ідеалу і бажання піднести до нього власну істоту. Закономірно, що архетипний письменник прагне піднести до нього свій народ. Початок української літератури означає народження інфантильного синівського характеру (образ Енея в Котляревського), який стає на шлях нарощування духовної мужності. Класична література динамічно розгортає проект формування батьківського коду мужності.

Якщо українську класичну літературу визначали архетипні письменники, які вибудували аристократичний проект літератури з кодом державності, то XX ст. постає як ера опустошення аристократичного проекту української літератури на основі модернізації імперських механізмів розщеплення та їх наслідку — потужного вторгнення маргінала-імітатора. Перемогу несвідомого маргінала репрезентує у першій половині XX ст. О. Гончар своїм мілітаристським епосом «Прапороносці», орієнтуючи народ на мускульну силу, маскулінізацію, перверсію монотеїзму. Далі відбувається нарощування маргінального проекту в епосі соцреалізму. Зрештою, архетипним письменникам опонують маргінальні письменники, які тотально деконструюють код літератури на основі часткової інтроекції онтогенетичного коду, неподоланого едіпового комплексу, одержимості кастрацією. Маргінальні письменники розгортають свої тексти на