Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

основі неусвідомленої психології заздрості до архетипного творця, тобто вони імітують творця, орієнтуючи народ на несвідоме, сексуальні інстинкти і деконструкцію державності.

У психоісторії національної літератури виявляється провідний батьківський психотип як визначений аристократичний характер, який у філогенезі долає різні стадії випробування, їм відповідають певні цикли, пов’язані з онтогенетичними фіксаціями, які проявляють часткову синівську спроможність, а також різні відхилення у розвитку, обумовлені маргінальною несвідомістю. В імперській літературі домінує невизначений множинний суб’єкт, який у своєму становленні імітує різні національні психотипи, а тому вражає своєю незбагненною сутністю і незбагненною імітаційною спроможністю, що постає на основі порушення різноманітних табу. Так, моделюючи психоісторію російської літератури, І. Смирнов звертає увагу на те, що порушення психогенезу означає насамперед порушення табу, внаслідок чого певна стадія психогенезу є абсолютизованою і виступає як ціле, що означає народження патології та історії. Синтез патологічності й історичності Смирнов вважає закономірним явищем психоісторичного розвитку. Із цим імперським проектом психоісторії неможливо погодитися як з універсальним, адже українська класична психоісторія, що розвивається на органічній основі, навіть у колоніальних умовах демонструє потребу філогенетичного розвитку, що відповідає онтогенетичній послідовності, пов’язаній з нарощуванням свідомості. А символічне порушення табу на матеревбивство, батьковбивство і братовбивство в українській психоісторії веде до самознищення літературного покоління як цілком реалістичної розплати.

Принципова відмінність між духовним монотеїзмом, що формує код національної літератури, і ерогенним політеїзмом, що формує код імперської літератури, яскраво фіксується в пошуковому мовленні провідного національного психотипу, який відповідає за символізацію не лише коду національної, але й загальнолюдської культури. В історії української літератури за символізацію коду відповідає психотип філософського мазохіста, який виявляє європейську українську націю з яскраво вираженим фемінним елементом. Тому єдиним шляхом для її виживання є нарощування свідомості, розбудова власної інтелектуальної традиції. В іншому разі (за національної несвідомості) цей психотип стає ерогенним мазохістом, соціальним мазохістом, наївним моральним мазохістом, що забезпечує його колонізацію, а опинившись перед смертельною загрозою, він може стати одержимим садистом, ризикуючи наблизитися до національного фашизму. В історичному сусідстві з яскраво вираженим імперським суб’єктом, яким є російський садомазохістський психотип, загроза української колонізації, національного фашизму на основі національної несвідомості є хронічною. Тут благодатною для психоаналізу є німецька література, яка формувалася на минулому порубіжжі у невротичній ситуації, коли активізувався російський імперський суб’єкт, а в німців «здали нерви».

Психоаналіз відкриває можливості для «археологічних» розкопок у людській психіці, пов’язаній з національною архетипністю, що неминуче виводить дослідника на конфлікт з безликим європоцентризмом, який сформувався в українському постколоніалізмі, зокрема в українському літературознавстві, внаслідок відродження репресованого більшовизмом модерністського дискурсу в працях С. Павличко, Т. Гундорової, В. Агеєвої та ін. Безликий культовий європоцентризм перегукується з американським мультикультуралізмом, характерною ознакою якого є амбівалентність, породжена «пограничною свідомістю», або такою творчою свідомістю, яка застрягає на межі й противиться вкоріненню у певну сутність[1399]. Загроза психологічного мультикультуралізму, в якому зацікавлена імперська культура, постає перед українською культурою через відсутність інтенсивного наукового пошуку власної іманентності. Як зазначає С. Жижек, «сучасний мультикультуралізм може виникнути лише в такій культурі, де своя власна традиція, спадок спільноти, виглядає випадковою; себто в культурі, що байдужа до самої себе, до своєї власної специфічності»[1400]. У зв’язку з сучасною культурною ситуацією, позначеною такими явищами, як постмодернізм, мультикультуралізм, фемінізм, гендерне помежів’я та ін., актуальним є усвідомлення специфіки української культури, яка вибралася з імперського полону у світовий контекст, вражений інтелектуальним імперіалізмом в образі постмодернізму.

Якщо єгипетський монотеїзм в образі Сонця виразив символ божественної сутності, енергія якої променями сходить на землю, то український троїстий монотеїзм зберігає в собі образ праотця, який тримає три Сонця, символізовані державним гербом. Троїстий сонячний архетип відсилає до архетипу Батька, архетипу Матері й архетипу Сина. Закономірно, що Сімейне Трисуття органічно поєднується з християнською Трійцею, яка відсилає до материнсько-батьківського коду на основі єдності земної матері з Богом-отцем та символічного прояву цього синтезу — Синівської реалізації як благословенної форми людського життя, або Особистості, створеної за образом вічного і трансцендентного аспекту Бога-отця.

Новітня українська література розпочинається епохою романтизму, яка активізує несвідомі процеси, передусім, материнський код, а відповідно до нього — свідомі процеси: пошуки батьківського коду. Специфіка українського романтизму полягає в тому, що він постає у двох формах — низькій, яка зберігає в собі релігійну традицію у формі химерного бароко, та високій, яка на основі аскетичного християнства дошукується Великого Слова. Ця особливість національного романтизму відсилає до ієрархії жанрів в античній естетиці, з якою пов’язана в українському антиколоніальному проекті актуалізація генетичної пам’яті про аристократичну Трою. Проблема Касандри в психоісторії української літератури як проблема одержимого (несвідомого) романтичного патріотизму і недостача свідомого патріотизму на основі втраченого батьківського коду мужності, а також троїстий державницький архетип дає підстави висунути гіпотезу про генетичну спорідненість України і «нептунської» Трої (невипадково з осмислення загибелі Трої починається новітня українська література).

На основі психоісторичного дослідження української літератури виявлено, що для пошуку коду національної літератури визначальною сутністю є не мова, а мовлення. Тобто якщо у колоніальній епосі вибір української мови означив відмежування української літератури від російської, то у постколоніальному періоді вибір української мови не може визначати статус українського письменника як носія коду цієї літератури (творчість О. Ульяненка, О. Забужко та ін. у сучасній літературі яскраве тому підтвердження; або проза Вал. Шевчука, який несвідомо руйнує український код, опонуючи М. Гоголю, що утвердив у своїй творчості цей код російською мовою; російськомовна філософія В. Соловйова, який світоглядно продовжив Г. Сковороду, тощо). Це актуалізуватиме у державницькій Україні не проблему української чи російської мови, а проблему українського (філософсько-мазохістського) чи імперського (садомазохістського) мовлення. Цілком ймовірно, що аристократичний проект української літератури буде творитися двома мовами — українською і російською, все залежатиме від того, чи нестиме в собі індивідуалізоване мовлення динамічні, тобто відповідні духу часу й перспективі майбутнього, пошуки традиційного релігійно-світоглядного коду.

Історико-літературне мовлення формується національним психотипом, що дає привід розробляти психоісторію літератури на основі структурного психоаналізу, засновник якого Ж. Лакан актуалізував психоаналітичну проблематику мови і мовлення. Актуальність мовлення для пошуків коду має активізувати у вітчизняному літературознавстві розгортання українського формалізму, що займатиметься проблематикою розрізнення національного й імперського мовлення. Адже свого часу російський формалізм виявив садоавангардистську імперську теоретичну психологіку, що проявилася у вигнанні національних духовно-психологічних цінностей. На цю логіку правомірно звернув увагу Г. Грабович, актуалізувавши проблему розрізнення українського формалізму і російського[1401]. Явна сутність російського формалізму, за Грабовичем, виявила в ньому завуження цілого явища до одного прийому, загальну пріоритезацію «принципа отстранения», що моделювала імперську «заангажованість в інтелектуальному й літературному житті своєї епохи»[1402]. Імперську традицію наукового мислення по-новому (на основі актуальності психоаналізу) переймає сучасне російське літературознавство, що культивує