Читати книгу - "Острів Смерті"

невеличку хвіртку, ґанок із заскленими дверима, а за ними ї ї сумне обличчя. Треба рушати, не ловити ж мені дрижаків під оцим ліхтарем. Замість того щоб вдивлятися в ї ї образ на світляному кружалі, краще зробити ще одне зусилля, ще один важкий крок, бо вже недалеко.

Та, власне, чого я шукаю? Ї ї ласки чи ліків для ображеної гордості? А може, ї ї прощення? Прощення? Я тисячу разів повторював, що не обманював ї ї, але насправді в о н а була моєю жертвою подібно до інших жінок. Мабуть, в о н а не простить мене так само, як і Савако, що називала мене покидьком, адже в о н а не милосердна Бодісатва[55], а недосвідчена наївна дівчина, жертва негідника. Ї й остогидло дивитися на мене, і в о н а втекла з моєї квартири. Невже за цей рік ї ї ставлення до мене змінилося? Однак я все-таки подумав, що принаймні в такий вечір, коли сніг стирає з лиця землі всю мерзоту, вона простить мене, а тому пішов у цьому напрямку. Пішов?.. Нічого подібного, я вже давно не робив і кроку, сиджу й дивлюся на кружало світла від вуличного ліхтаря. Якби я отак заснув, то не було б уже нічого — ні обману, ні прощення, ні вчора, ні завтра, ні цього світу, ні пекла. Може, в о н а виринула тоді з темряви, як богиня щастя Кітідзьотен, і я, перелякавшись, кинувся бігти, аж поки не захекався й не впав під цим стовпом? Якщо добре подумати, то виходить, що від того вечора, коли ми вдвох дивилися, як падає сніг на води Сумідагави, мені снився сон. Може, я от зараз прокинуся в холодній кімнаті з вікном на північ і побачу поряд ї ї сонну? „Вставай, глянь, як падає сніг!” — скажу я ї й, і ми споглядатимемо засніжений краєвид. А може, я прокинуся в невеличкому гірському селі, де ми з матір'ю колись жили, і до мене вернеться дитинство з його вірою в снігову королеву?

Кружало на снігу горить… Я стільки обійшов, поки дібрався сюди, ще трохи, і я міг би здобути в н е ї прощення, але мені й так добре. Не варто роздумувати над тим, від чого я тікав і чого шукав. Нікому нема до мене діла. В о н а трохи порозумнішає і не дасться вдруге обдурити себе, така дурниця, як любов, не засліпить ї й очей. Вона буде щасливою, з ї ї лиця поступово щезне сумна усмішка… А може, я прокинусь і побачу ї ї, а в о н а, ніжно всміхаючись, дорікне: „Хіба ж годиться так дрімати?” А втім, мені байдуже, навіть якщо я прокинуся в пеклі. Я давно знав, що такі, як я, потрапляють лише туди.

Кружало на снігу горить, аж очі сліпнуть.

НІЧ

Щоб розгледіти невиразну сцену, Канае силкується розплющити очі, але повіки такі важкі, що самі закриваються. „Не можна спати!” — вже вкотре повторює він собі той самий наказ.

Дрімота чи, може, застояне повітря туманить зір, і до набридливості знайоме видовище, здається, от-от розтане. Сидіння по обидва боки проходу, безживні голови пасажирів, недбало відкинуті на спинки лавок, простягнуті вперед ноги в самих шкарпетках, нерухомі засклені двері, схема залізничного маршруту ліворуч на стіні, сонлива електрична лампочка під стелею. Одноманітне постукування коліс, хропіння і скрегіт зубів.

„Дивний сон”,— міркує Канае і усвідомлює, що досі міцно спав. Видно, закуняв після того, як дочитав свій роман і над чимось задумався. Напевно, поїзд таки зупинявся в Окаямі. Канае глянув на годинник: стрілки перейшли за половину третьої. Йому пригадується, що зупинка в Окаямі була десь о пів на другу, а в Хіросіму поїзд прибуде о четвертій тридцять шість. Уже недовго. Ні в якому разі не можна спати.

Канае добуває з портфеля розклад руху поїздів. Потрібна сторінка сама відкривається. Окаяма: прибуття — 1.26, відправлення — 1.33. Фукуяма: прибуття — 2.26, відправлення — 2.27. Ономіті: 2.47, час прибуття і відправлення не вказаний, мабуть, поїзд не затримується й хвилини на цій станції. Канае перегортає сторінку. Ітодзакі: прибуття— 2.58, відправлення — 3.03. Хіросіма: прибуття — 4.36. Останнє число він знає напам'ять. „Через декілька хвилин буде Ономіті”,— шепочуть його губи.

„Що за сон?..” — намагається згадати Канае. З'явився колишній солдат штурмового загону спеціального призначення і сказав, що цей експрес зупиниться тільки на кінцевій станції. А він, Канае, здається, спитав його: „Де ж та кінцева станція?” Не дуже приємно їхати поїздом, який мчить без зупинок крізь морок. Це однаково, що падати стрімголов у пекло. Невже оці кілька сот пасажирів перейшли межу, що розділяє цей і той світи? Канае обвів неуважним поглядом людей, що мирно спали. „Міст короля Людовіка Святого”,— мимрить він. Канае думав про щось подібне вранці (за читанням газети чи вже в автобусі?), згадавши про випадок на мості Нідзюбасі. „Навіть якщо доля зводить незнайомих людей докупи й жене їх разом до пекла, то все одно кожна людина вмирає своєю, наперед визначеною смертю. Геройська загибель на полі бою поряд з товаришами десять років тому чи жалюгідне самогубство тепер того п'яного чоловіка — це, кінець кінцем, цілком окремий, незалежний перехід у небуття. В Хіросімі загинуло двісті п'ятдесят тисяч безвинних людей не заради слави чи в ім'я великої спільної справи. Кожен з них мучився по-своєму і вмер по-своєму. А тому питання полягає не в тому, щоб виявляти суто умоглядну скорботу з приводу такої трагедії, а подати руку любові й допомоги кожній жертві окремо. Розв'язання проблеми водневої бомби та боротьби за мир для мене — це відповідь на питання, можна врятувати Мотоко Моегі чи ні”.

Його роздуми повернули в інший бік, а тим часом потяг сповільнив швидкість і, ніби захекавшись, спинився. „Експрес до пекла таки зупинився”,— думає Канае, але цей факт не втішає його. Знадвору долинає млявий голос із станційного гучномовця. Мабуть, уже Ономіті. А що із снігом: падає чи перестав? Піднімати жалюзі й штору несила, бо хоча свідомість прокинулась, ноги й руки не здатні ні на що — мовби сплять. А крім того, потяг, напевно, рушив і почав ніжно заколисувати втомлене тіло дрібним перестуком коліс. „Нещодавній сон…” — переборюючи дрімоту, Канае силкується думати, але нічого не може пригадати. Та раптом у голові йому сяйнуло: це ж вранці (точніше, вдосвіта, бо було ще темно) добу тому, мені приснився