Читати книгу - "Піти й не повернутися"

чверть години, як знову спинився коло якихось кущів, зачекав Зоську.

— Мабуть, нам повезло, — сказав він стиха. — Постій тут, я сходжу.

Зоська вдивилася у зарості з обліпленим снігом гіллям, там поодаль чорніло щось — будинок чи, може, стіжок сіна, але схоже було, що садиба. Відвернувшись од мокрого, зі сльотою, вітру, вона зачекала хвилину-другу, все позираючи в темряву й ждучи звідти Антона. Та незабаром замість Антона почула його приглушений голос:

— Іди сюди… «Певно, щось знайшов», — радісно подумала вона, вибігаючи з чагарника. Дійсно, біля заростів на снігу витягнулась стіна якоїсь незграбної будівлі з обрушеним в одному кінці дахом, розламаною й напівзасипаною снігом огорожею, якимось інвентарем, розкиданим довкола і теж присипаним снігом. Антон діловито обійшов будівлю, заглянув у чорний провал широких, навстіж розчинених воріт.

— От була садиба. Спалили. Один хлів лишився.

Справді, це був стародавній панський хлів — довге, змуроване із валунів помешкання для домашньої худоби з маленькими віконцями в стіні і чорним провалом воріт. Поблизу більше нічого не було видно, лише за хлівом височіли кілька старих дерев та темнів голий, засипаний снігом чагарник.

— Іди сюди. Не бійся, — покликав Антон із темних воріт, звідки гірко смерділо згарищем.

Несміло ступаючи по снігу, Зоська увійшла за ним у страхітливо-пустельну темряву хліва й спинилася, не знаючи куди йти далі.

— Сюди, сюди, — покликав він із темряви, і лише, тоді, коли в його руках спалахнув сірник, Зоська побачила в глибині хліва напіврозчинені низькі двері й темну Антонову постать у них.

— Іди, не бійся!

Усе-таки побоюючись, вона нерішуче переступила високий поріг і не встигла ще нічого роздивитися, як сірник погас.

— От добре! — задоволено сказав Антон із темряви і запалив другий сірник, який на кілька секунд освітив закопчену стелю, похмурі кам'яні стіни й, на радісне здивування Зоськи, — широкий отвір грубки навпроти.

— Ось, зрозуміла? — радісно сказав Антон. — Грубка є, тепло буде. Сідай сюди, на солому, чи що, тут… Сідай! Зараз ми розшуруємо грубку. Не може бути…

Неспроможна впоратись із дрижаками, що трясли її все дужче, Зоська опустилася в темряві на щось холодне і м'яке, не стримавшись, поцокотіла трохи зубами. Нахололі мокрі руки засунула під трохи сухий ще сачок, згорбилася, стиснулася від холоднечі, що владно охопила її, і заплющила очі. Дрижаки люто трясли її, але тут не було вітру, а головне, тихо і не треба йти. Перед її очима все захиталося, попливло в дрімотній знемозі й вона заснула — раптом і так міцно, що одразу перестала відчувати, де вона і що з нею робиться.

Проте спала вона недовго, може, кілька хвилин, не більше. Вона зрозуміла це, раптом прокинувшись від яскравого спалаху вогню?

— Антон порався біля грубки, розпалюючи якісь уламки дощок, і вона знову здригалася від холоднечі й тривоги.

— Не бійся! Це я — пороху з патрона. Не горить, холера. — Присівши біля грубки, він шумно дмухав у неї, дощані уламки повільно тліли кволим вогнем і надто диміли. Дим не йшов у грубку, а крученими потоками валив у хлів. Та ось Антон дмухнув з усієї сили — між дощок вислизнуло кілька язичків полум'я, й Зоська спокійно заплющила очі…

Знову прокинулася від легкого дотику руки, вона вже знала, що це Антонова рука, і не злякалася, слухаючи його подобрілий, спокійний голос:

— Чуєш?.. Давай роздягайся. Будемо сушитися.

Вона розплющила очі, відчуваючи приємний подих тепла — у грубці палахкотіли дошки, чорні кінці яких незграбно стирчали з топки, на низькій стелі й кам'яних, з морозним відблиском стінах гуляли вогняні блискавки. Антон стояв перед нею на колінах у селянському вовняному світері, поруч, розп'ятий на палицях, сушився його кожушок.

— Чуєш? Роздягайся, тепло вже.

Справді, тісна ця комірчина повнилася задимленим теплом, парою і тишею, що порушувалася хіба що гоготінням полум'я у грубці. Зоська подолала в собі дрімоту й посміхнулася.

— Ну, зігрілася?

— Зігрілася.

— А казала… Зі мною не пропадеш, малеча, — бадьоро запевнив Антон і долонею штурхонув кінці дощок, засовуючи їх у грубку, з якої шугонув рій іскор у стелю.

— Ой, коли б пожежі не було!

— Не буде: каміння. А згорить, не біда. Скидай чоботи, мабуть же, мокрі?

— Мокрі.

— Скидай куртку, все — сушити ’будемо. Тут зараз жодної душі. Найближче село за Котрою.

Вона розв'язала мокру, зім'яту хустку, яку Антон одразу заходився чіпляти біля кожушка, скинула сачок, хвилину потримала його перед грубкою, поки не повалила густа пара. Чоботи і поділ спідниці були мокрі, мабуть, ще з учорашнього, вона скинула чоботи, а потім, зачекавши, стягла і свої вовняні панчохи. Антон уміло влаштував усе це на палицях ближче до грубки.

— На от, сідай на кожух — уже висох. Ого, як нагрівся!

Вона радо опустилася на теплу вовну знайомого їй Антонового кожушка, виставила мокрі почервонілі коліна до приємного вогню в грубці.

— Та-ак! — задоволено вимовив Антон і підсів ближче. — А зараз підвечеряєм. Ось по шматку хліба і по дві картоплини. За спомин душі тієї бабусі, — пожартував він і переламав навпіл окрайчик.

Мовчки вони заходилися їсти хліб із картоплею, швидко все з'їли, нічого не залишивши на завтра. Зрозуміло, вони не наїлися, але й на голод не нарікали, роздобути більше харчів тут все одно не було де. Мали триматися до завтра.