Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

різко повернеться до мене з гострим питанням: “Чого я тут? Іване, скажи, чого я тут? Чого не в рідному краї? Чого в цій холодній чужій Московщині? Чого кращі свої літа я віддаю цій лютій мачусі, а не рідній неньці-Україні?!” Його губи затряслися, і він ледве не заплакав. Мабуть, коли ставив ці питання самому собі без мене, свідка, то не стримувався і вибухав потоками сліз. Справді, чому не вирвався з Московщини до рідного краю?

О, це треба було робити змолоду, коли не жонатий, коли в одну валізку можеш скласти всі пожитки і їхати будь-куди. А коли змолоду не відважився рубанути з плеча всі прив’язаності і поїхати куди душа хоче, а не посилає зовнішня сила, то потім, завівши сім’ю, на такий різкий крок важко зважитися.

Фактично цей полтавець перший зачепив у душі струну, яка пробудила почуття, що поступово ставало сильнішим, наповнюючи й заполонюючи душу любов’ю до України.

Я часом з жахом думаю, що було б зі мною, якби я не зустрінув цього чоловіка і в душі моїй не пробудилась би оця любов? Далебі був би нерозквітлою квіткою, був би наче чоловік, що ніколи не пізнав жінку, був би людиною лишень наполовину. Він перевернув усі мої поняття і дав життю новий сенс. І я дякуватиму йому до останку днів своїх, незалежно від того, що зі мною станеться.

По закінченні практики пан Гриценко написав Іванові Станіславу, як той мені розповів, добру характеристику, з якою він поїхав до Москви і вступив до аспірантури. Жив у гуртожитку. У кімнаті їх було троє: один кацап з Московської области на прізвище Матрьошкін і ще один — Квасоля з Брянської области, з тих українців колишнього Стародубського полку Гетьманщини, яких москалі зрусифікували. Він не знав історії і називав себе “руським”. Кожен з них вивчав відповідні предмети і по-своєму працював над дисертацією, але коли бували разом у кімнаті, то обговорювали різні політичні події. Іван поступово все активніше відстоював українство: багатство української мови, перевагу українських пісень над кацапськими, вищу культурність українських простих людей. Іван доводив, що власне українці — освічені люди — у XVIII сторіччі витягнули москалів з глухих боліт і лісів і підняли до рівня європейської цивілізації. Ці дискусії були не вельми часті і тому не руйнували коректні ділові взаємини між студентами. А потім сталася подія, яка все зіпсувала.

Працюючи в архіві Міністерства лісового господарства, Іван Станіслав натрапив на цікавий документ — звіт спеціяльної державної комісії, що вивчала стан лісового господарства в українських Карпатах. Це були три папки документів, обстежень, доповідних та висновків.

З цих документів він довідався, що 1950 року в уряді в час обговорення методів боротьби з ОУН і УПА висунули ідею зменшити лісовий покрив Карпат, аби погіршити захисні можливості українських повстанців і полегшити війну з ними.

На основі такої політичної ідеї розробили план вирубки лісів на схилах Карпатських гір. Кілька років ліс із Карпат вивозили, куди хотіли, навіть шахтарям Донбасу (Доти шахти забезпечували лісоматеріялом з брянських лісів).

Позаяк весь ліс Карпат вирізати швидко неможливо і через війну з УПА, і через величезний об’єм праці, то схили гір розбили на смуги й вирізали смугами зверху вниз. Схили Карпат стали як зебри: смуга лісу — смуга лиса, смуга лісу — смуга лиса… Розкраявши так українські терени, москалі створили для зручні умови для війни проти повстанців, бо легше стало спостерігати і легше оточувати повстанські загони.

Думаючи про війну, москалі не зважили на інші наслідки оголення Карпат. А далі сталося таке. Коли вирубали ліси, дощі почали змивати гумус, що був нагромадився за мільйони років, і стали оголювати камінні схили наших гір.

Станом на 1954 рік 30 млн гектарів оголених Карпат перетворилися в мертві поверхні, на яких ніщо рости не могло, як ніщо не росте на голих гранітних горах Кавказу. Це при тому, що 1954 року совітський уряд хвалився на весь світ, що в північному Казахстані освоїв 30 млн гектарів цілинних земель. Отож, на сході в безмежних рівнинах і незаселених степах Москва освоїла 30 млн гектарів, а на заході перетворила 30 млн гектарів лісів у безплідні кам’яні поверхні!

Доповідь державної комісії про такі наслідки вирубування лісів у Карпатах засекретили і Станіславу дали її під розписку про не-розголошення. Івана доповідь так вразила, що в черговій розмові в кімнаті зі своїми пожильцями він перехопив через край. Матрьошкін відчув особисту ненависть до нього (вона стала взаємною) і він написав до КДБ донос. Іван не знав про його донос, але відчував, що наговорив зайвого і почав стримуватися, можна сказати, замкнувся. Чекісти встановили особливий нагляд, але він не давав проти себе нових фактів. Час минав. Ішов третій рік навчання. Наближався час захисту дисертації. Чекісти не хотіли, щоб Станіслав став кандидатом наук і за два місяці до захисту дисертації заарештували. З матеріалів попереднього слідства він і довідався про донос Матрьошкіна. На суді той зі злістю переповідав усі Іванові слова, що обтяжували його вину. Значною мірою на строк ув’язнення Станіслава позитивно вплинув той факт, що за останні півроку чи й більше Матрьошкін не міг пригадати жодного Іванового націоналістичного висловлювання.

Квасоля повівся порядно: сам не навів жодного Іванового висловлювання і тільки підтверджував слова Матрьошкіна. І то казав, що точно сам не пам’ятає, але якщо Матрьошкін так каже, то, мабуть, так і було. Стати прямо на мій захист і заперечувати свідчення Матрьошкіна він не міг, бо не дали б і йому захистити дисертацію.

— Мене засудили до чотирьох років концтаборів. Це зруйнувало весь план мого життя. Я планував після здобуття вченого ступеня кандидата лісотехнічних наук влаштуватися на викладацьку працю в Ужгородському університеті чи в Івано-Франківському інституті і там разом з наукою передавати студентам любов до України, а опинився ось тут між вами. Думаю, що я діяв необачно. Було б обережніше, то, може, більше б зробив.

— Обережних в Україні багато, — кажу. — Україні бракує необережних. Таких, що владі дулю показують у кишені, хоч греблю гати, а ось таких, що відважуються кинути їй у вічі правду, мало.

— Пане Йване, а ви не пробували зв’язатися з Квасолею? — запитав Затварський.

— Звідси, з табору?

— Так, звідси. Листом.

— Ні, не пробував. Думаю, що мій лист не приніс би йому радости. А з іншого боку, як би оцінив капітан Литвин спробу встановити зв’язок з кандидатом наук — моїм колишнім пожильцем? По-перше, подумав