Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

припинилась. Потім він зробив легкий знак головою. Придворні зрозуміли, що приймання скінчилось, і один по одному вийшли.

Д’Алансон зробив рух, щоб підійти до брата, але внутрішнє почуття зупинило його. Він уклонився і вийшов.

Маргарита кинулась до висохлої, простягнутої їй руки брата, стиснула й поцілувала її, і теж вийшла.

— Добра Марго! — прошепотів Карл.

Залишилась сама Катерина, сидячи на тому ж місці в головах постелі. Карл, залишившись сам-на-сам з нею, відсунувся в глибину ліжка з почуттям жаху, як відсовуються від змії.

Здобувши зізнання від Рене, а, може, ще більше в наслідок власних мовчазних міркувань, Карл не мав щастя навіть сумніватись.

Він знав з певністю, хто і що є причиною його смерті.

Отже, коли Катерина наблизилась до ліжка і простягла до сина холодну, як її погляд, руку, той затремтів і відчув жах.

— Ви залишаєтесь, пані? — сказав він.

— Так, сину, — сказала Катерина, — я маю поговорити з вами про важливі справи.

— Кажіть, пані, — сказав Карл, відсуваючись ще далі.

— Сір, — сказала королева, — я чула щойно, як ви сказали, що ваші медики великі лікарі...

— І я ще раз кажу це, пані.

— А що вони зробили з того часу, як ви недужі?

— Нічого, це правда... але коли б ви почули, чого вони наговорили... правду кажу, пані, варт занедужати, аби тільки послухати їхні вчені дисертації.

— Ну, сину, а хочете ви, щоб я вам сказала дещо?

— Аякже! Кажіть, мамо.

— Ну, то я підозрюю, що всі ці великі лікарі не тямлять нічого у вашій недузі.

— Правда, мамо!

— Що вони, може, бачать наслідок, але не бачать причини.

— Можливо, — сказав Карл, не розуміючи, до чого веде мати.

— І лікують симптоми замість лікувати недугу.

— Душею присягаюсь, — відповів здивований Карл, — я думаю, що ваша правда, мамо.

— Отже, сину, — сказала Катерина, — зважаючи на те, що ваша довга недуга не відповідає ні бажанням мого серця, ні добробутові держави, бо може кінчитися тим, що відіб’ється і на ваших моральних силах, я зібрала найученіших докторів.

— В медичній науці, пані?

— Ні, в науці глибшій, в науці, що дає спроможність читати не тільки в тілі, айв душі.

— Ага! Чудова наука, пані! — сказав Карл. — І цілком правильно, що її не навчають королів! І ваші розсліди дали наслідок? — провадив він.

— Так.

— Який?

— Такий, як я й сподівалась, і я приношу вашій величності ліки, що мають вилікувати і ваше тіло, і ваш дух.

Карл здригнувся. Він подумав, що мати, вважаючи, що він надто довго не вмирає, зважилась докінчити свідомо те, що почала, сама того не знаючи.

— Де ж ті ліки? — сказав Карл, підводячись на подушні і дивлячись на матір.

— Вони в самій недузі.

— То що ж то за недуга?

— Послухайте, сину, — сказала Катерина. — Чули ви про те, що існують приховані вороги, помста яких вбиває жертву на віддаленні?

— Залізом чи отрутою? — спитав Карл, ні на хвилину не зводячи очей з безстрасної фізіономії матері.

— Ні, іншими засобами, але такими ж певними, такими ж страшними.

— Поясніть.

— Сину, — спитала флорентійка, — вірите ви в кабалу та магію?

Карл притамував усмішку презирства й недовір’я.

— Дуже, — сказав він.

— Так от, тут і криється причина ваших страждань. Ворог вашої величності, не зважуючись напасти прямо, діє проти вас потайки. Він склав проти особи вашої величності таємну змову, тим страшнішу, що він не має спільників, і таємні нитки цієї змови невловимі.

— Слово честі, це не так! — скрикнув Карл, обурений такою підступністю.

— Поміркуйте добре, сину, — сказала Катерина, — пригадайте плани втечі, що мала забезпечити безкарність убивці.

— Убивці! — скрикнув Карл. — Убивці, кажете! Отже, була спроба вбити мене, мамо?

Мінливий погляд Катерини лицемірно закотився під її поморщені повіки.

— Так, сину. Ви, може, маєте сумнів щодо цього, але я цілком певна.

— Я ніколи не сумніваюсь у тому, що ви мені говорите, — гірко відповів король. — Яким же способом хотіли мене вбити? Мені дуже цікаво знати це.

— Магією, сину.

— Поясніть, пані, — сказав Карл, якого відраза вернула знову до ролі спостерігача.

— Коли б цей конспіратор, якого я хочу назвати... і якого ваша величність уже назвали в глибині свого серця... зробивши всі заходи, певний успіху, встиг утекти, ніхто, може, так і не дізнався б про причину страждань вашої величності, але, на щастя, сір, брат ваш піклувався за вас.

— Який брат? — спитав Карл.

— Брат ваш д’Алансон.

— Ага. Так, правда. Я все забуваю, що маю брата, — пробурчав Карл, гірко сміючись. — Отже, ви кажете, пані...

— Що йому пощастило викрити матеріальну сторону змови проти вашої величності. Але він, недосвідчена дитина, знайшов тільки ознаки звичайної змови, тільки докази легковажних витівок молодої людини, а я розшукала докази справи значно важливішої, бо я знаю, до чого може доходити душа винного в цій справі.

— От які Але, мамо, можна подумати, що ви говорите про короля Наварського? — сказав Карл, бажаючи дізнатись, до чого може дійти флорентійське лицемірство.

Катерина лицемірно спустила очі.

— Я ж, здається, звелів його заарештувати і відпровадити у Венсенн за ту легковажну витівку, про яку ви кажете, — провадив король. — Значить, він ще більше винен, ніж я гадав?

— Відчуваєте ви, що вас пожирає гарячка? — спитала Катерина.

— Так, правда, пані, — сказав Карл, хмурячи брови.

— Відчуваєте ви пекучий жар, що палить серце і нутрощі?

— Так, пані, — сказав Карл, стаючи дедалі похмурішим.

— І гострий біль в голові, що проходить через очі і врізається в мозок, як стріла?

— Так, так, пані, я все це почуваю! О, ви так добре вмієте змалювати мою недугу!

— Що ж, це зовсім просто, — сказала флорентійка, — подивіться...

І вона витягла спід свого плаща якусь річ і подала її королю.

Це була фігурка з жовтого воску, завбільшки дюймів шість. Фігурка була вдягнута в одежу з золотими зірками, теж воскову, і в королівську мантію з того самого матеріалу.

— Ну, — спитав Карл, — що це за статуетка?

— Бачите, що у неї на голові? — сказала Катерина.